Канцір Андрій Миколайович народився 22 травня 2001 року в Гірнику на Львівщині. З самого дитинства він був особливою людиною — життєрадісним, енергійним, допитливим і щирим. Він не вмів бути байдужим. Якщо комусь була потрібна допомога — Андрій не проходив повз.
Він дуже любив природу. Риболовля, ліс, гриби, ягоди, море — усе це було його маленьким світом. Любив працювати руками, щось майструвати, ремонтувати, допомагати рідним. Умів радіти простим речам, багато сміявся і дарував свій гарний настрій іншим. Діти тягнулися до нього, бо відчували його доброту, а тварин він завжди сприймав із любов’ю.
З юних років Андрій був патріотом. Він брав участь у патріотичних таборах і вишколах, долучився до УНСО. Після початку повномасштабної війни не залишився осторонь: допомагав створювати самооборону та волонтерський штаб, допомагав військовим і цивільним. Згодом став інструктором ДФТГ «Кристинопіль», де навчав інших і передавав свої знання.
29 травня 2023 року Андрій добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Він став оператором безпілотних літальних апаратів у 77-й окремій аеромобільній бригаді. Його бойовий шлях пролягав через Бахмутський, Лимано-Сватівський та Куп’янський напрямки.
Побратими знали Андрія як мужнього, надійного, справедливого та відповідального воїна. Він не боявся складних завдань і завжди був готовий зробити те, що було потрібно. Для нього важливими були не слова, а вчинки. Він просто робив свою роботу — захищав Україну та людей, яких любив.
Та за військовою формою залишався звичайний молодий хлопець, який дуже любив життя. Він мріяв про майбутнє, про мирний дім, сім’ю, дітей, подорожі. І навіть у найважчі часи війни в його житті знайшлося місце для кохання. Серед болю й небезпеки він зустрів людину, яка стала для нього близькою і рідною. Їхні розмови та мрії про майбутнє давали йому тепло, якого так не вистачало на війні.
20 травня 2024 року під час виконання бойового завдання біля Стельмахівки на Луганщині Андрій загинув. Йому було лише 22 роки.
Його життя обірвалося саме тоді, коли воно тільки починалося. Попереду мали бути роки, родина, діти, нові мрії, зустрічі та звичайні щасливі дні. Він мав повернутися у відпустку, зустріти свій 23-й день народження, побачити рідних. Але замість цього його найближчі отримали страшну звістку.
Найбільшу втрату разом із ним понесли його батьки. Для них Андрій назавжди залишиться їхнім сином — тим хлопчиком, якого вони ростили, любили, чекали додому і яким пишалися. Немає більшого болю для батьків, ніж поховати свою дитину. Їм залишилися фотографії, спогади та любов, яка ніколи не закінчиться.
Його кохана також назавжди залишилася з пам’яттю про нього — про його голос, усмішку, ніжність і слова, які вже ніколи не пролунають поруч.
Андрій віддав своє молоде життя за Україну. Він не встиг прожити те життя, про яке мріяв, але встиг залишити після себе дуже багато — добро, любов, мужність і пам’ять.
Його немає поруч, але він живе в серцях батьків, рідних, побратимів, коханої та всіх, хто знав і пам’ятає його.
22 роки життя.
Ціле життя любові та пам’яті.
