полковник Приймаченко Андрій Васильович («Архангел»)

(26.09.1990 – 12.10.2023)

«Він жив спецназом»

Андрій Васильович Приймаченко народився 26 вересня 1990 року в селі Заболоть на Житомирщині. Дитинство і юність Андрія були пов’язані з Бердичевом — містом, де формувався його характер, де він навчався, дорослішав і з ранніх років ішов до своєї мети. Ще школярем він мріяв про військову службу. Це не було випадковим юнацьким захопленням — у ньому рано проявилися внутрішня зібраність, дисципліна, витримка і потреба бути сильним не напоказ, а по-справжньому.

У шкільні роки Андрій активно займався спортом — боксом, боротьбою, рукопашним боєм. Брав участь у змаганнях, здобував призові місця, гартував себе фізично і морально. Згодом ця витривалість стане не просто частиною його підготовки, а однією з основ його командирського стилю: він не вимагав від інших того, чого не був готовий робити сам.

Після школи Андрій вступив до Академії внутрішніх військ МВС України в Харкові. У 2011 році він закінчив навчання, здобув освіту за спеціальністю «Військове управління» та отримав перше офіцерське звання — лейтенант. Після випуску проходив службу в Одесі, де обіймав командні посади у підрозділах внутрішніх військ МВС України. Це були перші роки його офіцерського шляху — роки формування професійної витримки, відповідальності за людей і розуміння, що командирська посада починається не з наказу, а з особистого прикладу.

У 2012 році Андрій Приймаченко розпочав службу в роті спеціального призначення управління Південного територіального командування внутрішніх військ МВС України. Саме цей момент став визначальним у його житті. Спецпризначення стало для нього не просто напрямом служби, а справою, у якій він розкрився як воїн, офіцер, інструктор і командир. У 2014 році на базі цього підрозділу було створено окремий загін спеціального призначення Національної гвардії України, де Андрій продовжив службу вже в умовах війни, що почалася на сході держави.

Від 2014 року він брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил. За ці роки пройшов шлях від командира взводу до командира окремого штурмового загону спеціального призначення. У 2018 році став інструктором із висотно-штурмової підготовки в Міжнародному міжвідомчому багатопрофільному центрі підготовки підрозділів НГУ, а наступного року був призначений заступником командира окремого загону спеціального призначення Північного Київського територіального управління Національної гвардії України. У листопаді 2022 року, вже маючи значний бойовий досвід, Андрій Васильович очолив 1-й окремий штурмовий загін спеціального призначення «Омега» Центру спеціального призначення НГУ.

Побратими згадують його як офіцера високої професійності — вимогливого до себе, уважного до деталей, здатного швидко ухвалювати рішення там, де обстановка змінювалася щохвилини. Він постійно вдосконалювався, особисто брав участь у підготовці занять із фізичної та тактичної підготовки, вчив інших не теорією, а власною поведінкою. Для нього авторитет командира не будувався на дистанції — він ішов поруч із людьми, слухав їх, знав їхні сильні сторони, хвилювався за кожного і завжди шукав рішення, яке давало результат, але берегло особовий склад.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Андрій Приймаченко з перших днів приймав рішення, від яких залежали життя людей і подальша боєздатність підрозділу. Він організував евакуацію особового складу та озброєння з місця дислокації, по якому згодом ворог завдав ракетного удару. У найкоротші строки забезпечив охорону міжнародного аеропорту «Жуляни», щоб не допустити висадки російського десанту в столиці. У ті дні, коли Київ стояв перед прямою загрозою, Андрій діяв спокійно, точно і на випередження — так, як діють командири, які розуміють ціну кожної хвилини.

У березні 2022 року він організовував і проводив розвідувальні та контрдиверсійні заходи на Київщині. Його підрозділ виконував бойові завдання в районах Капітанівки, Стоянки, Шпитьків, Макарова, Маковища, Копилова, Мотижина, Ясногородки, Дмитрівки, Ірпеня. Особливе місце в його бойовому шляху посіла операція зі звільнення Ірпеня. Андрій Васильович аналізував розвідувальні дані, оцінював ускладнення обстановки, планував дії груп і особисто керував штурмовими епізодами. У бою на околицях Ірпеня він власним прикладом підтримував рішучість бійців, вступав у вогневий контакт із противником і діяв там, де командирське рішення потребувало не лише розрахунку, а й особистої сміливості.

Наприкінці березня 2022 року, під час штурмових дій у районі Дмитрівки, група під його керівництвом зіткнулася з диверсійно-розвідувальною групою противника на бронеавтомобілях типу «Тигр». Андрій Приймаченко миттєво оцінив ситуацію, особисто зайняв місце кулеметника, завдав ураження ворожим автомобілям, а після цього продовжив бій зі стрілецькою зброєю та гранатами. Його рішення дозволили знешкодити групу противника і продовжити виконання бойового завдання. У цих епізодах проявлялася одна з головних рис «Архангела» — він не губився в хаосі бою. Навпаки, у найважчі моменти ставав точкою опори для тих, хто був поруч.

Після звільнення Київщини Андрій Приймаченко разом зі своїм підрозділом вирушив на схід України. У квітні — червні 2022 року він планував і організовував розвідувальні, контрдиверсійні та штурмові дії на Ізюмському напрямку Харківської області та в промисловій зоні Сєвєродонецька на Луганщині. На Ізюмському напрямку він особисто брав участь у штурмі ворожих позицій, діяв у першій лінії, знищував противника та бронетехніку, координував групи під вогнем і зупиняв спроби ворога повернути втрачені позиції.

Сєвєродонецьк став одним із найважчих етапів його бойового шляху. Майже чотири тижні Андрій Васильович разом із групами спеціального призначення організовував штурмові та оборонні дії в промисловій зоні міста. Він аналізував обстановку, визначав імовірні дії противника, розподіляв вогневі позиції, коригував артилерію, особисто працював із протитанковим озброєнням. Побратими згадували, що з промзони Сєвєродонецька він разом зі своїми бійцями відходив майже останнім. Це багато говорить про нього як про командира: він не залишав людей і не ставив себе окремо від підрозділу.

З вересня 2022 року по січень 2023 року загін під командуванням полковника Приймаченка виконував бойові завдання на Авдіївському напрямку. Там його підрозділ провів низку результативних розвідувальних, контрдиверсійних і штурмових операцій. За цей період було знищено понад 80 одиниць ворожої бронетехніки, десятки позицій і більше сотні підтверджених окупантів. Андрій Васильович умів бачити поле бою ширше: визначав напрямки можливого наступу противника, завчасно попереджав групи на небезпечних ділянках, поєднував аналітичне мислення з особистою хоробрістю.

У 2023 році під його керівництвом підрозділ продовжував діяти в районах Авдіївки, Веселого, Новокалинового, Красногорівки та Вугледара. Він майже щоразу висувався разом із групами на передній край. У лютому 2023 року під час ударно-штурмових дій на околицях Авдіївки Андрій Приймаченко зайшов через фланг у тил позиції противника, знищив мінометний розрахунок, а після бою, попри виснаження, особисто підготував протитанковий комплекс Javelin і знищив одиницю ворожої бронетехніки. У травні 2023 року поблизу Веселого, коли противник за підтримки гранатометів і мінометів намагався штурмувати позиції українських спецпризначенців, він непомітно вийшов на фланг ворога і допоміг зірвати атаку.

Водночас Андрій Приймаченко не був людиною, яку можна описати лише бойовими епізодами. За суворістю офіцера стояла тепла, спокійна і дуже людяна натура. Для родини він був люблячим чоловіком і батьком. Його дружина Ольга — шкільна любов Андрія, з якою вони прожили у шлюбі десять років, — згадувала його як турботливого, відповідального, ніжного тата, який обожнював дітей. Робота займала багато часу, війна була поруч із ним ще з 2014 року, але сім’я завжди залишалася для нього найважливішою частиною життя.

Андрій не любив рутини. Якщо випадала нагода, міг за пів години зібрати сім’ю у подорож. Любив Україну не лише як землю, яку захищав зі зброєю, а як простір живого життя — дороги, міста, Карпати, гори, де можна було відпочити, набратися сил і побути з найріднішими. Узимку намагався вибратися в гори, щоб покататися на лижах. У цьому була ще одна його риса — уміння залишатися живим, світлим, відкритим до радості навіть після важких виїздів і складних бойових завдань.

Побратими пам’ятають його як командира, який умів заспокоїти. Він не переносив напруження війни на людей довкола, не демонстрував власної втоми, часто вселяв упевненість, що все буде добре. Для бійців він був не лише командиром, а й другом. Дослухався до них, хвилювався за них, коли дозволяла ситуація — жартував. Його командирська сила була не в гучних словах, а в рівновазі, яку він приносив із собою навіть у найскладніші обставини.

11 жовтня 2023 року Андрій востаннє бачився зі своєю сім’єю. Він приїздив з війни на кілька днів у справах. Батьки завезли доньку в садочок, сина — до школи, а дружина провела Андрія назад. Як і завжди, ні діти, ні вона не хотіли його відпускати, але розуміли: він має повертатися до своїх. Того дня в нього був гарний настрій.

Наступного дня, 12 жовтня 2023 року, полковник Андрій Приймаченко виконував бойове завдання на Вугледарському напрямку. Під час штурму позицій противника він особисто здійснив пуски з протитанкового комплексу Javelin і знищив два ворожі бронеавтомобілі разом з екіпажами. Коли противник відкрив артилерійський вогонь, Андрій Васильович дав команду групі відходити. Ворожий снаряд упав неподалік — полковник Приймаченко загинув на полі бою.

Йому було 33 роки.

16 жовтня 2023 року Андрія Васильовича Приймаченка поховали з військовими почестями на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві. У нього залишилися батьки, брат, дружина, син і донька.

За службу та бойові заслуги Андрій Приймаченко був відзначений державними нагородами, серед яких орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 25 березня 2024 року йому посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Його ім’я увіковічено в Бердичеві, на фасаді школи, де він навчався, відкрито меморіальну дошку. Івано-Франківському ліцею безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання МВС України присвоєно ім’я Героя України Андрія Приймаченка.

Андрій Приймаченко був офіцером, який жив спецназом, але не втратив у собі людського тепла. Командиром, який умів вести в бій і водночас берегти людей. Воїном, який не ховався за наказами, а сам ішов туди, де було найважче. Його позивний — «Архангел» — став не просто військовим ім’ям. У ньому ніби поєдналося те, яким його знали побратими й рідні: сильним у бою, уважним до своїх, спокійним у небезпеці, людиною, яка прикривала інших навіть тоді, коли ціною ставало власне життя.