Герой, старший солдат Артем Випорхонюк на псевдо «Скіф», народився 14 жовтня 2001 року в селі Піщанка Житомирської області. У 2006 році він пішов до першого класу загальноосвітньої школи № 2 у селі Висока Піч, яку закінчив у 2016 році. Того ж року вступив до Малинського лісотехнічного коледжу міста Малин, де у 2020 році отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Майстер лісу». Згодом здобув ще одну освіту — отримав диплом за напрямом «Механіка».

З дитинства Тьома був активним і допитливим, пробував себе у багатьох заняттях. Він любив ліс і природу, риболовлю, подорожі, відкривати нові міста та їздити автомобілем. Завжди мав багато друзів і був душею компанії, легко знаходив спільну мову з кожним. Був щирим, добрим, чесним і справедливим, завжди відстоював свою думку, прагнув досягти всього сам і хотів допомогти кожному.

У 2017 році Артем переїхав до Житомира та паралельно з навчанням розпочав кар'єру в компанії EasyPay на посаді оператора кол-центру. Завдяки наполегливості й відповідальності згодом став спеціалістом із моніторингу.

У 2022 році певний час жив у Польщі, де працював і навчався. Та коли розпочалася повномасштабна війна, він, не вагаючись, уже на другий день повернувся додому, щоб стати на захист України.

Артем одразу пішов до військкомату, однак через молодий вік отримував відмови. Попри це він прагнув бути корисним і долучився до волонтерської діяльності: розбирав завали, возив гуманітарну допомогу та брався за будь-яку роботу, де був потрібен. Та бажання захищати свою Батьківщину залишалося його незмінною метою.

Наприкінці 2022 року, у 21 рік, Артем добровольцем вступив до лав Збройних Сил України та розпочав службу у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Як піхотинець обороняв позиції та брав участь у запеклих боях за Мар'їнку на Донеччині.

Він був надійним тилом для своїх побратимів, на нього можна було покластися в найважчих ситуаціях. Для нього товариші стали як рідна сім’я, і він завжди хвилювався за кожного. Його відвага та стійкість надихали побратимів триматися до кінця, а сам він сміливо дивився ворогу в очі і йшов першим.

Згодом Артем певний час проходив службу в 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ, де обіймав посаду інструктора і передавав бойовий досвід новобранцям.

У 2024 році він вступив до Поліського національного університету за спеціальністю «Водні біоресурси та аквакультури – мріяв здобути вищу освіту. Але ключове, що він прагнув, це отримати звання офіцера, розвиватися у військовій кар'єрі та продовжувати службу після закінчення війни.

У листопаді 2024 року повернувся на передову у складі 46-ї окремої десантно-штурмової бригади. Служив майстром — номером обслуги артилерійського взводу, а згодом став старшим навідником. Обороняв позиції спочатку на Донеччині, а пізніше — на Дніпропетровщині. Швидко опанував артилерійську справу, вправно працював із гарматою і за потреби брав на себе командування на позиції.

У травні Артем отримав бойове поранення. Та навіть після цього він не погодився на повну реабілітацію – не міг дозволити собі довго відпочивати, знаючи, що його нікому замінити, а побратимам важко. Для нього це була не просто служба, а відповідальність за своїх, тому він повернувся на фронт.

Його слова під час служби були: «Всіх люблю, ні про що не жалкую», що відображали його велике й щире серце та силу духу

Зранку 8 серпня 2025 року Артем разом із побратимом у селі Новопавлівка на Дніпропетровщині вирушив рятувати поранених бійців свого підрозділу. Дістатися до них не вдалося — їхню групу вразив ворожий дрон.

Поховали Артема у рідному селі Піщанка на Житомирщині. У нього залишилися мама, молодший брат, наречена та велика родина.

За службу й участь у бойових діях Артем був нагороджений медаллю «Ветеран війни».

Указом Президента України від 12 листопада 2025 року за особисту мужність, героїзм і самопожертву його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).