Коли мене просять розповісти про мого Саню, я навіть не знаю, з чого почати. Бо як розповісти про власну дитину так, щоб люди зрозуміли, ким він був для мене? Як умістити в слова ціле життя, любов, гордість, спогади й біль, який тепер назавжди зі мною🤍

Саня — мій старший син. Моє пташеня.

Моє сонце.

Він народився 3 вересня 1999 року. І відтоді моє життя стало іншим, бо в ньому з’явилася людина, яку я любитиму більше за власне життя. Для мами діти завжди залишаються дітьми, скільки б їм не було років. Можна бачити перед собою дорослого чоловіка, самостійного, зі своїми переконаннями й рішеннями, а в душі все одно бачити того маленького хлопчика, якого колись тримала на руках.

Саня обрав свій шлях. Він навчався на журналіста в університеті імені Богдана Хмельницького. У нього було своє бачення світу, своє розуміння справедливості, своє ставлення до України. Він не просто говорив про важливі речі — він був готовий відповідати за свої переконання власними вчинками.

Маріуполь став частиною його історії. Він був захисником, воїном полку «Азов». І коли я думаю про його шлях, то відчуваю величезну гордість за сина. Але поруч із цією гордістю завжди стоїть материнське запитання: чому такою ціною? Чому саме його життя мало обірватися так рано? Чому я повинна вчитися жити у світі, в якому його більше немає?

22 березня 2022 року мій син загинув під час виконання бойового завдання разом із розвідувальною групою.

Є дати, які просто стоять у календарі. А є ті, після яких календар уже ніколи не буде колишнім. Для мене 22 березня — саме така дата. День, коли світ продовжив рухатися, а моє життя назавжди змінилося.

Відтоді я дуже часто думаю про те, яким могло бути його життя. Йому мало б бути лише двадцять шість, а попереду — стільки всього. Я думаю про розмови, які ми могли б мати, про зустрічі, про його майбутнє. Про те, як хотілося б просто почути його голос, побачити повідомлення від нього, знати, що він десь є, що з ним усе гаразд.

Мабуть, найбільша жорстокість втрати в тому, що пам’ять зберігає не лише великі події. Вона повертає звичайні миті, які раніше не здавалися особливими. І тепер розумієш, що саме з них і складалося щастя. З того, що він був. Що можна було зателефонувати, поговорити, щось запитати, посперечатися, посміятися. Що можна було просто бути мамою свого сина, не думаючи про те, що колись усе це стане спогадами.

Я не хочу, щоб Саню пам’ятали лише як загиблого воїна. Так, він захисник України. Так, він віддав життя за те, у що вірив. І я завжди пишатимуся ним. Але для мене він набагато більше, ніж звання, форма, нагороди чи слова про подвиг.

Він — моя дитина. Людина, з якою пов’язана ціла частина мого життя. Мій син, якого я народила, виростила й відпустила у світ, не знаючи, що одного дня мені доведеться вчитися жити без нього.

Я хочу говорити про нього. Називати його ім’я. Згадувати. Розповідати, що він був, що жив, мріяв, навчався, обирав власний шлях. Що в нього була мама, яка любить його так само сильно, як і до 22 березня. Бо смерть змінила можливість бути поруч, але не змінила мого материнства.

Іноді мені здається, що я ношу в собі два життя. Одне — те, яке було до його загибелі, з усіма нашими спільними моментами. І друге — те, яке почалося після, коли довелося заново вчитися дихати, прокидатися, працювати, розмовляти з людьми й знаходити причини продовжувати жити.

Я не стала людиною, якій не болить. Я просто навчилася жити з тим, що болить. І в цьому житті Саня залишається зі мною. У моїй пам’яті, у моїх думках, у всьому, що я роблю, коли хочу бути гідною його імені.

Мені часто хочеться сказати йому стільки всього. Розповісти, що відбувається, поділитися тим, що вдається, поскаржитися на те, що важко. Розповісти, як я сумую. Як іноді дивлюся на інших мам зі своїми дорослими синами й думаю про те, що мала б так само. Як хотілося б хоча б на мить повернути звичайний день, у якому він просто є.

Але я не можу повернути минуле. Можу лише берегти наше.

Мій Саня назавжди залишиться для мене сонцем. Не тому, що так красиво звучить, а тому, що в моєму житті він справді був і залишається тим світлом, яке неможливо викреслити навіть найтемнішим днем.

Я не знаю, скільки ще історій про нього розповім. Але знаю, що не хочу, аби його життя зводилося до однієї дати — дня загибелі. Його історія почалася набагато раніше. І вона продовжується в пам’яті тих, хто його любив, у людях, яких торкнувся його шлях, у країні, за яку він боровся.

Я — мама Героя. І це звання назавжди зі мною.

Мій син не повернеться додому. Я не почую його кроків, не обійму, не зможу сказати йому все, що залишилося невимовленим. І я не буду вдавати, що з цим можна примиритися.

Але я можу любити його. Пам’ятати. Говорити про нього. Нести його сонце далі.

Мій хлопчику, моє пташенятко, якби ти тільки знав, скільки любові залишилося тут, на землі, для тебе.

22 назавжди.

Я люблю тебе, сину. Завжди.