Олександр Миколайович Бондаренко (02 січня 1995 – 26 квітня 2025), старший лейтенант, командир 2-го штурмового взводу 5-ї штурмової роти 2-го штурмового батальйону - назавжди залишиться в пам’яті як справжній Герой України, мужній офіцер і людина великого серця, яка віддала своє життя за свободу рідної землі.

Він народився в селі Хижинці на Черкащині, зростав у любові та турботі мами Наталії Миколаївни, дідуся Миколи Антоновича та бабусі Юлії Якимівни. З дитинства вирізнявся енергійністю, щирістю та цілеспрямованістю.

Його знали як активного учасника шкільного і громадського життя: Олександр захоплювався брейк-дансом, брав участь у виставах, співав у хорі, досягав успіхів у спорті.

Навіть перебуваючи за кордоном, не втрачав зв’язку з рідною громадою, підтримував проведення спортивних турнірів на честь воїнів АТО та ЗСУ.

Після закінчення школи він вступив до Білоцерківського аграрного університету, де наполегливо йшов до своєї мети. Та справжнє випробування його характеру настало з початком повномасштабного вторгнення росії.

27 лютого 2022 року, не вагаючись ні хвилини, Олександр повернувся з-за кордону додому і того ж дня добровільно став до військкомату. Уже 8 березня був мобілізований до лав Збройних Сил України.На фронті він проявляв себе як рішучий, відповідальний командир, який не лише виконував бойові завдання, а й ніс відповідальність за життя своїх побратимів. Служив на найгарячіших напрямках, де його витримка, стратегічне мислення та лідерські якості неодноразово ставали запорукою успіху.

Поблизу Покровська у грудні 2024 року він особисто координував дії штурмових груп, забезпечуючи захоплення важливих позицій ворога. Виконував складні бойові завдання також на території Курської та Бєлгородської областей, де очолював штурмові операції та впевнено вів за собою бійців.

26 квітня 2025 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Демидівка Білгородської області, Олександр Бондаренко загинув у запеклому бою, залишаючись вірним військовій присязі до останнього подиху.

Як справжній командир, він ішов попереду своїх воїнів, особисто очоливши штурмову групу.

За виняткову мужність, героїзм і самопожертву йому присвоєно звання Героя України (посмертно, 2025р.).

3 травня 2025 року Олександра провели в останню путь у рідному селі Хижинці.

Він мріяв про мирне життя, про щасливу родину, про майбутнє для свого маленького сина Миколи. Та війна забрала ці мрії, залишивши невимовний біль у серцях рідних - дружини, сина, мами, дідуся, бабусі, брата.