Павло Панфілов народився 27 грудня 1995 року. Надворі стояв лютий мороз. Можливо, саме тому він із дитинства так любив зиму, морозне повітря та довгі прогулянки. Змалку Павло був дуже жвавим, допитливим і веселим хлопчиком. Він рано почав говорити, вирізнявся серйозністю, а знайомлячись із людьми, завжди поважно представлявся: «Павло Владиславович». Був надзвичайно енергійною, відкритою та щирою дитиною.

1 вересня 2001 року Павло став учнем Івано-Франківської загальноосвітньої школи №12. Навчався старанно, мав високі успіхи, був дисциплінованим, відповідальним і працьовитим.

З ранніх років його великою пристрастю став футбол. До дванадцяти років він займався у клубі «Прикарпаття», брав участь у міжнародних турнірах, юнацьких чемпіонатах і був визнаний найкращим воротарем. Згодом футбол поступився місцем східним єдиноборствам, які стали справою його життя. Уже перші змагання з джиу-джитсу принесли йому перемоги.

Павло зростав сильним, слухняним і чуйним юнаком. Він умів приймати критику, поважав старших, завжди говорив мені: «Ти жінка, ти мама», оберігаючи мене від зайвих хвилювань. Він безмежно любив свою родину, тепло ставився до сестри, глибоко поважав батька. У ньому поєднувалися сила характеру, рішучість, доброта й велика внутрішня гідність. Він звик покладатися лише на власні сили й ніколи не боявся труднощів.

Згодом Павло продовжив навчання у природничо-математичному ліцеї, паралельно наполегливо тренуючись. У 2011–2013 роках, як одного з найкращих спортсменів, його запросили навчатися до школи олімпійського резерву в Києві.

Після цього він вступив на факультет фізичного виховання Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, де тренувався під керівництвом заслуженої тренерки України Ганни Каштанової. Завдяки наполегливій праці досяг значних спортивних успіхів: став багаторазовим чемпіоном України з різних видів єдиноборств, чемпіоном світу з карате на міжнародних турнірах в Одесі та Португалії. Його визнали кращим спортсменом Івано-Франківська, а згодом — і кращим тренером міста. Він завжди ставив перед собою найвищу планку і впевнено йшов до мети.

Та найбільшою його перемогою були людяність і добре серце. Павло був справжнім другом, ніколи не залишав людей у біді, підтримував навіть матерів своїх побратимів. Для родини він назавжди залишився люблячим сином, братом і надійною опорою.

У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, Павло, ще будучи студентом, підписав контракт і три роки служив у військовій частині в Івано-Франківську. Брав участь у ротаціях у Дніпрі та Житомирі, водночас здобуваючи освіту й успішно завершивши навчання.

Після служби він мріяв створити власну справу і відкрив пральню. На жаль, через пандемію COVID-19 бізнес довелося закрити. Згодом його любов до спорту доповнилася любов'ю до природи, подорожей і коней. Він придбав земельну ділянку в Підлужжі, а друзі подарували йому коня на ім'я Прованс. Павло любив мандрувати, прокладати нові маршрути, знаходити красу у простих речах.

На початку повномасштабного вторгнення росії Павло добровольцем вступив до лав територіальної оборони Києва. Разом із друзями-спортсменами брав участь у спеціальних операціях, визволенні та зачистці Бучі.

Воював на Харківщині, де особливо полюбив Харків, який, за його словами, став по-справжньому українським. Саме там він зустрів свою кохану Поліну.

Павло проявив себе як мужній воїн і справжній командир.

11 вересня 2022 року саме він підняв український прапор над звільненою будівлею адміністрації міста Ізюм.

Цей історичний момент назавжди став символом незламності українського війська.

Він завжди підтримував побратимів, додавав їм сили й віри, ніколи не дозволяв опускати руки. Під час найважчих боїв тримав свій сектор оборони до останнього. Мені завжди казав: «Я повернуся героєм». Смерті не боявся. Навпаки — приховував від мене найважчі подробиці війни, щоб я менше хвилювалася.

Одного разу він наполіг, щоб його перевели до Бахмута. Казав, що не може залишатися осторонь, коли там так важко. Операція тривала з 26 січня до 26 лютого 2023 року. Та повернутися йому вже не судилося.

23 лютого 2023 року, під час виконання бойового завдання, Павло Панфілов загинув.

Йому назавжди залишилося 27 років. Востаннє я обійняла свого сина 5 грудня 2022 року.

За свою мужність і самовідданість Павло був посмертно нагороджений орденом «За мужність» від Президента України, «Залізним Хрестом» від Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного, відзнакою «За оборону Києва» від міського голови Віталія Кличка, нагородою за оборону Харківщини від генерал-лейтенанта Сергія Наєва, відзнаками Сил спеціальних операцій та іншими державними й відомчими нагородами. Загалом Павло має вісім високих нагород, серед яких і відзнака від міста Івано-Франківська.