Цимбал Роман Сергійович, позивний Рамзес, народився 7 серпня 1990 року в селищі Асканія-Нова на Херсонщині.

Базову середню освіту отримав у навчально-виховному комплексі Асканія-Нова. Після закінчення 9 класу вступив до Вищого професійного училища №17 міста Генічеськ на спеціальність маляр-штукатур-гіпсокартонщик.

Захищав державу на Донецькому напрямку в лавах Збройних Сил України, в званні матроса, на посаді командира бойової машини, командира десантно-штурмового відділення 3-го десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти.

Загинув 25 червня 2023 року під час бойового зіткнення внаслідок ворожого артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Новодонецькена Донеччині.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

Роман народився та зростав у великій дружній сім’ї. Йому завжди було з ким весело проводити дозвілля, адже мав ще рідних братів Євгена, Олександра, Сергія, Радіона та сестру Анну. Батько Сергій Володимирович займався аграрною справою, працював токарем, а мати Оксана Миколаївна була медичним працівником. Змалечку вони вчили дітей поважати один одного, підтримувати та допомагати. Роман уважно слухав кожну настанову батьків і дослухався до їх порад. Тож родина та друзі згадують його як людину з високими моральними якостями, яка ніколи не кинула б в біді та завжди знала як підбадьорити.

Закінчивши 9 класів школи, хлопець вступив на навчання до Вищого професійного училища №17 міста Генічеськ на спеціальність маляр-штукатур-гіпсокартонщик. Після отримання професійної освіти Роман повернувся додому, де влаштувався працювати до будівельної бригади біосферного заповідника Асканія-Нова.

Коли хлопцю виповнився 21 рік, він наважився на важливий крок – одруження. Зі своєю дівчиною Рома був разом ще зі шкільних років. Але подружнє життя виявилось не довгим. Через рік дружина тяжко захворіла. Аби вона могла отримувати належну медичну допомогу, довелось переїхати до міста Каховка. Та це не врятувало, недуг здолав жінку й Роман залишився сам. Переживав втрату тяжко, а тому відволікався роботою. В Каховці він пішов працювати на Товариство з обмеженою відповідальністю “OPENTECK”. Починав звичайним працівником, потім став бригадиром, а згодом і керівником одного з відділень “OPENTECK”. Так минуло 10 років.

У 2022 році Роман познайомився з майбутньою дружиною Юлією. Тоді, за довгі роки він нарешті зміг відкрити серце для кохання. Їх історія розвивалась стрімко, пара мала плани на майбутнє та все змінив ранок 24 лютого. Тоді, коли російські колони впевнено просувались Херсонщиною, чоловік зі своєю собакою сміливо їхав їм назустріч, аби якомога швидше бути поруч з коханою. Так він опинився в рідній для Юлії Чаплинці, де проживали разом перші тижні війни. Раптом молоді дізнались про вагітність і саме тоді було прийнято рішення про виїзд з окупованої території. Виїзд був нелегким, але їм таки вдалось і вже скоро вони були у селі Слобода-Межирівська на Вінниччині. Там вже 10 років проживала сім’я чоловіка. Того ж року Рома та Юлія одружилися.

Перед пологами молоде подружжя поїхало до міста Жмеринка, де народився їх первісток. Чоловік назвав його Домініком і був щасливим мати сина. Та разом з цими прекрасними митями прийшов і смуток, адже Рома мав стати на захист держави. Він успішно пройшов військові навчання у Великій Британії та Італії, після чого поповнив лави Військово-морських сил ЗСУ. Служив у 37-ій окремій бригаді морської піхоти. Був командиром бойової машини, командиром десантно-штурмового відділення 3 десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти. Спочатку боронив південні області, потім вирушив на схід країни.

“Рома був чудовою людиною. Я таких не зустрічала раніше, тому була щасливою просто бути поряд. Він став справжнім батьком для моєї доні Амалії, моєю опорою та моїм повітрям. Востаннє вдалось побачити його живим, коли разом з побратимами він їхав на Донеччину. Його потяг прямував саме через Жмеринку, тож ми з родиною скористались можливістю побачитись. Це був останній раз коли він обіймав мене, батьків, дітей, тримав на руках сина. Він назавжди залишиться в наших серцях та житиме у наших спогадах”, – згадує дружина Юлія.

Далі на Романа чекав тяжкий досвід війни. Раз за разом він виходив на складні бойові завдання, одне з яких виявилось останнім.

Ввечері 24 червня 2023 року він зателефонував батьку, а потім і дружині, говорив, що дуже стурбований бойовим виходом, який мав відбутися о 4 ранку наступного дня. Передчуття його не підвели. Повертаючись із завдання Рома почув крик про допомогу від побратима Олексія, який отримав тяжкі поранення кінцівок. Він виніс товариша на собі, після чого врятував ще одного воїна і коли хотів підхопити третього розпочався артилерійський обстріл. Чоловік закрив пораненого побратима собою, отримавши вибухові травми, які виявилися несумісними із життям.

Побратим Микола, який був замісником Романа розповідає: “Рома був справді відважним. Він проявив себе як добрий командир, а ще більше як щирий друг для кожного з нас. Ми всі довіряли йому як собі та були раді, що маємо такого командира. Він завжди знав як нас підбадьорити, казав “все вийде, от побачиш” і щиро радів, коли справді виходило. А тепер нам всім його не вистачає”.

Роман вірив у перемогу та світле майбутнє, тому разом з одним із побратимів мріяв після війни поїхати з сім'ями до Одеси. Там планував відкрити заклад, де б навчав військової підготовки та громадянської оборони звичайних містян. Вважав, що це базові навички, які в сучасних реаліях повинен мати кожен. Та доля склалася інакше.

Поховали Романа на місцевому кладовищі села Слобода-Межирівська на Вінниччині 28 червня 2023 року.

У нього залишились батьки, брати, дружина, син та донька.