Віктор Головко народився 6 травня 1984 року в Херсоні. Але справжнім своїм містом для нього стала Дубровиця на Рівненщині, куди родина переїхала, коли йому було лише два роки. Саме там минули його дитинство і юність, там він закінчив Дубровицьку загальноосвітню школу №2, там його знали друзі, сусіди, однокласники. Це було невелике поліське місто, де люди добре пам’ятають одне одного, а пам'ять про загиблих не зникає після похорону чи офіційних церемоній — вона залишається у дворах, на знайомих вулицях, у випадкових згадках між своїми.

Після школи Віктор вступив до Національної академії внутрішніх справ у Києві, де здобув освіту за спеціальністю «Правознавство». Але його життя майже одразу пов’язалося не з юридичною практикою, а зі службою. У війську він провів майже двадцять років. Спочатку служив у Внутрішніх військах МВС України, а згодом — у Національній гвардії України. Останні дев’ять років — у складі окремого загону спеціального призначення «Омега».

Про його шлях у підрозділі багато говорить уже сам факт потрапляння до «Омеги». Це був закритий, вимогливий колектив, де випадкових людей майже не було. Побратими згадували, що до штату Віктор потрапив ще контрактником, хоча підрозділ комплектувався переважно офіцерами, а сержанти туди потрапляли лише як виняток — за досвід, витривалість і професійність. Свої офіцерські погони він отримував не швидким кар’єрним ростом, а роками служби, підготовки й роботи над собою. Згодом став командиром групи бойових плавців.

У характеристиках, які залишилися після нього, часто згадують одну й ту саму рису — постійну вимогливість до себе. У загоні говорили, що він багато працював над фізичною витривалістю, професійною водолазною підготовкою, умів діяти і на воді, і на суші. Інколи — на межі людських можливостей. Серед особового складу його згадували як уважного, витривалого й дуже зібраного офіцера, який не втрачав контролю навіть у складній обстановці. Авторитет у підрозділі він мав не через звання чи посаду, а через досвід і ставлення до служби.

Від серпня 2014 року Віктор Головко брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил на сході України. Це були роки постійних ротацій, бойових виїздів, роботи в умовах, де досвід спецпризначенця формувався не на полігонах, а під реальним вогнем. Про багато епізодів його служби немає публічної інформації — специфіка підрозділу цього й не передбачала. Але навіть побіжних згадок достатньо, щоб зрозуміти: до 2022 року він був уже досвідченим офіцером, який добре знав війну.

Поза службою Віктор залишався людиною дуже земних і простих речей. Любив футбол, уболівав за київське «Динамо». Захоплювався риболовлею. Любив готувати. Вільний час проводив із родиною — дружиною Катериною, сином Давидом і маленькою донькою Міланою. Грав із сином у футбол, ходив по гриби в ліс неподалік дому. Саме ці прості побутові деталі найчастіше й залишаються після людини у спогадах близьких — значно довше за офіційні формулювання нагородних листів.

24 лютого 2022 року Віктор Головко зустрів у строю. У перший день повномасштабного вторгнення його група разом із підрозділом майора Романа Собківа отримала завдання обороняти аеропорт «Київ». На той момент загроза висадки російського десанту навколо столиці була цілком реальною. Гвардійські спецпризначенці мали не допустити, щоб диверсійні групи створили плацдарм для прориву чи захоплення аеропорту.

Групи Головка і Собківа утримували позиції дев’ять діб. Це були перші, найбільш хаотичні дні великої війни, коли ситуація змінювалася буквально щогодини, а інформація часто надходила уривками. У цей період підрозділ Віктора затримав і передав представникам СБУ одинадцятьох осіб, підозрюваних у диверсійній діяльності. Для Києва тоді це була окрема війна — війна з ДРГ, агентурою, спробами дестабілізації тилу.

4 березня спецпризначенців перекинули до Вишгородського району Київської області. Саме там російські війська намагалися знайти переправи через Ірпінь, щоб розвинути наступ на столицю. У навколишніх селах і лісах діяли диверсійно-розвідувальні групи противника. Українські спецпризначенці прочісували місцевість, виявляли потенційні маршрути просування ворога, працювали по ДРГ. 7 березня поблизу села Синяк вони виявили та знешкодили секрет противника.

У ті дні бої на Київщині ще не мали чіткої лінії фронту. Противник міг з’явитися фактично будь-де — у лісі, на переправі, на другорядній дорозі між селами. Групи спецпризначення працювали майже автономно, часто в умовах обмеженого зв’язку й постійного ризику потрапити в засідку.

12 березня 2022 року група Віктора Головка отримала інформацію, що російський підрозділ переправився через Ірпінь і закріпився на правому березі річки поблизу Гути-Межигірської. На допомогу спецпризначенцям направили зведений підрозділ 27-ї Печерської бригади НГУ на двох БТРах. Коли українські військові наближалися до позицій противника, вони потрапили у вогневу засідку. Пострілом із РПГ було підбито перший бронетранспортер, після чого російські військові відкрили щільний вогонь.

Командири швидко ухвалили рішення: група Головка залишалася під прикриттям бронетехніки й мала відволікти противника, тоді як група майора Романа Собківа намагалася обійти ворога з флангу. Але ситуація швидко ускладнилася. Група Собківа потрапила в оточення. Сам майор загинув у бою.

У цей момент позаду українських позицій з’явилися російські гелікоптери — транспортний Мі-8 під прикриттям ударного Ка-52 почав висадку десанту. Це фактично означало спробу замкнути кільце навколо українських бійців.

Старший лейтенант Головко розгорнув частину своїх людей у бік висадки й організував бій уже в тилу власних позицій. За свідченнями побратимів, він керував діями групи настільки швидко й чітко, що десант було повністю знищено ще під час висадки. Після цього бій тривав далі — вже проти основного угруповання противника.

Під час бою з’явилися перші поранені. Віктор Головко почав витягувати бійців із-під вогню, надаючи домедичну допомогу просто на позиціях. Одного з військовослужбовців він виніс до евакуаційного автомобіля, відстрілюючись дорогою.

Повертаючись назад до своїх, він помітив ще один Мі-8, який заходив на посадку неподалік. Часу на координацію вже не залишалося. За наявними свідченнями, Віктор сам висунувся в напрямку висадки й відкрив вогонь по російських десантниках. Кількох із них він ліквідував одразу після приземлення. Після цього гелікоптер почав набирати висоту й відійшов. Так вдалося не допустити повторної висадки десанту позаду українських позицій.

Повернувшись до поранених, Віктор знову почав надавати допомогу бійцям. Під час накладання джгута одному з військових поруч упала граната. За словами побратимів, він прикрив пораненого собою. Отримавши осколкові поранення, усе одно зміг винести товариша до евакуаційного автомобіля.

Саме в цей момент машину уразив постріл із РПГ.

Старший лейтенант Віктор Головко загинув разом із двома пораненими військовослужбовцями.

Йому було тридцять сім років.

24 березня 2022 року Віктора Головка поховали в Дубровиці. На прощання з ним прийшло все місто. Для багатьох він був не лише офіцером спецпідрозділу чи Героєм України — а людиною, яку знали особисто.

Указом Президента України №251/2022 від 17 квітня 2022 року старшому лейтенанту Віктору Головку посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

У жовтні 2022 року в Дубровиці перейменували вулицю Артеменка на вулицю Віктора Головка.

Після нього залишилися мама Лідія Артемівна, дружина Катерина, син Давид і донька Мілана. На момент його загибелі синові було сім років, доньці — лише шість місяців.

У пам’яті побратимів він залишився офіцером, який у найважчий момент не виходив із бою, не залишав поранених і не перекладав відповідальність на інших. Людиною, яка до останнього робила свою роботу — спокійно, без зайвих слів.

Саме так про нього найчастіше і говорять. Не як про символ чи плакатний образ війни, а як про дуже досвідченого спецпризначенця, який у березні 2022 року разом зі своїми людьми стримував ворога на підступах до Києва. І залишився там назавжди.