(спогади побратимів)
Пан Краб
В перші дні великої війни до мене звернувся наш взводний старшина по допомогу. Мовляв, я звик працювати на висоті, а нам доручили організувати вогневу точку на даху. Показав мені визначену позицію, показав, куди дертися нам і звідки чекати наступ ворога. „Там наверху чекає пан Краб, він все покаже”. Анатолій, що мав позивний „Краб” виявився дорослою розумною людиною, справжнім енциклопедистом, що незадовго до цього пройшов військовий вишкіл та, як і всі ми, в перші години війни встав на захист України.
Деколи здавалося, що він знає та вміє все. Гранатомет, кулемет один, другий, саперна справа – він був першим з нас, хто ними займався. Спочатку сам все з’ясовував, а потім розповідав хлопцям так, ніби це був пригодницький роман. А коли він ділився спогадами про свою колишню роботу, то виникало бажання занотовувати і видати окремою збіркою.
Не терпів зневаги. Обов’язково зауважував: „Які ще мужики!? В нашій армії так не звертаються – ми не наймити і не кріпаки. Ми – панове військовослужбовці, брати, друзі” Так і звертався: „Друже-брате, доброго раннього раночку!”, і це незалежно від пори доби. А його всі звали Пан Краб.
Він постійно нарікав: ”Не вмикайте нічого російського! Вони ж йдуть на звук своєї мови! Хочете щоб прийшли?”
Якось так складалося, що ми завжди служили поруч. Нерідко випадали зміни разом. Чергування, караули, блок-пости. Працювалося легко, цікаво, відчувалась впевненість і професіоналізм.. А гострий розум, життєвий досвід та феноменальне почуття гумору створювали навколо Анатолія дружню, теплу атмосферу.
Він вчився та вчив інших. Що б не було – якщо робити, то робити на „відмінно”. Не можна розповісти коротко про людину, адже вона – безмежний всесвіт. А така складна та багатогранна особистість навіть після смерті здатна дивувати та бути прикладом.
Нічого не боявся, ніколи не журився, а якщо злився, то недовго. Я запам`ятав, як ми стоїмо в розтрощеному бліндажі обабіч амбразури, раптом прилітає кулеметна черга. Його слова „О! Дивіться! Ану ще раз! Ні, більше не хоче. Ну і хай собі не хоче”.
Напередодні загибелі Анатолій приїхав надвечір до нас в розташування. Довго балакали. За мирне життя, за сонячного окуня, човни, річки. Про те, як шкода металошукач, що згорів і що такий самий треба купити на двох. Вже було геть темно, а ми все стоїмо біля машин і балакаєм, ніби немає ніякої війни, що палахкотить і гуркоче вдалині.
Пане-друже Краб, брате Анатолій! Сподіваємось, Вам не соромно за нас. Нехай тобі там буде спокійно, і не переймайся за нас – ми звільнимо Україну, за яку ти поклав життя!