🇺🇦 Не зламався. Не відступив. Не забутий.🇺🇦

Світла пам’ять нашому Герою — Мельниченку Андрію Ігоровичу

У квітучому місті Звенигородка, серед вишневих садів, 25 травня 1998 року народився хлопчик із золотавим волоссям і теплими карими очима — Андрій Мельниченко.

Він ріс добрим, щирим, відкритим до людей, завжди готовим прийти на допомогу. Ще з дитинства відзначався наполегливістю, любов’ю до праці, умінням бачити красу у звичайних речах.

Навчався у Звенигородській загальноосвітній школі, а пізніше — у Лисянському професійному аграрному ліцеї, де здобув спеціальність тракториста-машиніста.

Андрій з юних років любив життя, музику, спорт і людей. Його доброта й щирість запам’яталися кожному, хто його знав.

«Шлях воїна»

У 2017 році Андрій добровільно підписав контракт із Збройними силами України. Вже 29 грудня 2017 року склав Військову присягу — день, який став символічним у його долі.

Він точно знав, який шлях обирає: шлях воїна, що стоїть за правду, за Україну, за своїх рідних.

Служив у 56-й окремій мотопіхотній бригаді, брав участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині, де проявив себе як надійний, сміливий, відданий побратим. Обіймав посаду старшого механіка-водія.

Після завершення контракту у 2020 році звільнився в запас, але війна ніколи не полишала його серце. Коли ворог знову підступно напав на Україну, Андрій не зміг стояти осторонь. У 2023 році він повернувся до лав Збройних сил — цього разу до 38-ї окремої морської піхотної бригади, 503-го батальйону.

«Герой, який не відступив»

Андрій служив на одному з найважчих напрямків — у населеному пункті Кринки, Херсонської області. Ця ділянка фронту стала справжнім пеклом на землі.

Кринки називають «дорогою в один кінець»: попереду — ворог, позаду — Дніпро. У цих умовах українські морські піхотинці тримали оборону, знаючи, що відступити — означає втратити усе.

Під час одного з чергових обстрілів Андрій із побратимами перебували в підвалі, де надавали першу невідкладну допомогу пораненим.

Коли почався потужний артилерійський обстріл, у сховище, де вони були, влучила авіаційна бомба.

Від вибуху Андрій загинув на місці, отримавши травми, не сумісні з життям.

Його побратими, ризикуючи власним життям під постійним вогнем, дістали Андрія з-під завалів і переправили тіло на правий берег Дніпра, щоб повернути його додому, на рідну землю.

Він залишався на позиції до останнього, прикриваючи товаришів і виконуючи свій обов’язок — до кінця вірний присязі.

Його слова, сказані ще до відправки на завдання, стали символом незламності:

«Маємо вистояти, бо ми — Україна».

За проявлену мужність і самопожертву посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

«Пам’ять, що житиме вічно»

Історія життя Андрія увійшла до всеукраїнської книги «70 історій незламаних» — серед розповідей про воїнів, які стали символом сили, честі й любові до України.

«Коли його вже немає серед живих, нас гріють його слова — не здавайся. Бо ти — заради тих, хто не повернувся».

Пам’ять про Андрія живе в серцях рідних, друзів, побратимів і земляків.

Для нас він назавжди залишиться світлим сином України, хлопцем із добрим серцем, який умів любити життя і віддав його за нас усіх.

🕯

Герой з міста Звенигородка

Мельниченко Андрій Ігорович