Андрій Васильович Нашора народився 2 грудня 2000 року в місті Дубровиця Рівненської області. Тут минули його дитинство та шкільні роки. Він навчався у місцевій школі № 2, зростав товариським, веселим і відкритим до людей. Особливо близькою для нього була молодша на п’ять років сестра Лілія. Вони не лише зростали разом, а й дружили, ділилися думками та секретами. «Андрій був не лише старшим братом, а й найкращим другом, якому можна було довірити всі таємниці», — згадувала Лілія.

Сестра пам’ятала його людиною з добрим серцем, яка вміла підтримати й вислухати. Андрій любив риболовлю: коли мав вільний час, брав вудку й вирушав до води. Згодом його захопили мотоцикли та автомобілі. Він охоче зустрічався з друзями, любив спільні поїздки й відпочинок. Таким його знали близькі — енергійним хлопцем, якому були важливі люди поруч і прості радощі звичайного життя.

Після школи Андрій вступив до університету в Ірпені, нині відомого як Державний податковий університет, де заочно навчався за спеціальністю «митна безпека». Освіту поєднував із роботою. Водночас ще з юності він хотів служити у війську. Прикладом для нього був дядько-прикордонник, на якого він рівнявся. Зрештою бажання пов’язати своє життя із захистом країни переважило інші плани.

У 2020 році, дев’ятнадцятирічним, Андрій підписав контракт із Національною гвардією України. Службу розпочав на Рівненщині. Повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022 року застало його у військовій частині в Сарнах. Він служив у патрульній роті, проходив профільні навчання та готувався до ротацій і бойових завдань.

З одним із запланованих навчань пов’язана історія його позивного. Андрія мали відправити до Канади, і він дуже чекав цієї поїздки. Побратими згадували, як він раз у раз запитував: «Коли вже та Канада буде?». Так за ним закріпився позивний «Канада». На навчання за океан Андрій так і не потрапив, але це ім’я залишилося з ним на службі.

Улітку 2024 року Андрій вирушив на Покровський напрямок. Спочатку виконував бойові завдання разом із військовослужбовцями своєї частини. За спогадами рідних і побратимів, неодноразово брав участь у небезпечних виходах, не уникав відповідальності та в складних обставинах міг повести за собою інших. Сам він про пережите розповідав небагато.

Андрій давно прагнув служити у спецпідрозділі «Омега». «Він просто марив тою “Омегою”, дуже хотів саме до них перевестися», — згадувала Лілія. У березні 2025 року він перевівся до 4-го окремого загону спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України. Для нього це було здійсненням мети, до якої він ішов свідомо.

У складі пошуково-ударної групи Андрій брав участь у зачистках лісосмуг і покинутих будівель, де противник облаштовував укриття та замасковані позиції. Під час таких завдань доводилося діяти під загрозою артилерійського вогню й ударних дронів, уважно перевіряти місцевість і покладатися на злагодженість усієї групи. Про окремі епізоди цієї служби родина дізналася вже після його загибелі.

1 листопада 2025 року поблизу міста Родинське Покровського району Андрій разом із групою проводив зачистку лісосмуги та покинутих будівель. Він помітив зміни рельєфу й ґрунту, свіжі сліди присутності противника, які могли свідчити про підготовлену засідку. Помітивши ознаки можливої ворожої засідки, Андрій негайно попередив побратимів про небезпеку, після чого група розгорнулася та розпочала зачистку визначеного сектору. Це допомогло уникнути раптової атаки й виконати завдання без втрат серед українських військовослужбовців.

9 листопада група знову діяла в районі Родинського. Противник облаштовував там замасковані позиції та використовував укриття для спостереження, зберігання боєприпасів і розміщення своїх груп. Андрій координував дії побратимів під час обстеження території. У результаті спільної роботи військовослужбовці виявили та знищили два ворожі укриття, порушивши плани противника щодо перегрупування сил.

Андрій не поспішав розповідати вдома про те, що відбувалося на фронті. Лілія пригадувала: про випадок, коли брат опинився зовсім близько до ворога, він заговорив лише приблизно через рік. Інші подробиці його бойового шляху родина почула від побратимів. Для них він був людиною, якій довіряли на завданнях; для рідних залишався сином і братом, на зустріч із яким чекали.

2 грудня 2025 року Андрію виповнилося 25 років. Рідні встигли привітати його з днем народження. Сестра згадувала, що він навіть записував для неї відео. Домовилися, що коли Андрій приїде у відпустку, зберуться всією родиною й відсвяткують разом. Того дня він перебував на бойовій позиції поблизу Родинського.

Під час чергового завдання у складі пошуково-ударної групи «Анталія» військовослужбовці потрапили під раптовий стрілецький обстріл із флангу. Зав’язався ближній бій. Андрій відкрив вогонь у відповідь, прикривав побратимів і допоміг групі зайняти вигідніші позиції та уникнути оточення. Під час зміни позиції він отримав тяжке кульове поранення стегна.

Побратими витягнули його до укриття й надали домедичну допомогу. Попри біль і значну крововтрату Андрій залишався при свідомості, продовжував координувати дії групи, підтримував інших і застерігав від ризикованих кроків. Через щільний ворожий вогонь евакуювати його не вдалося. Усю ніч він залишався поруч із побратимами. Вранці 3 грудня 2025 року Андрій помер від отриманого поранення. За спогадами сестри, це сталося близько десятої години.

Від дня його двадцятип’ятиріччя минула лише одна ніч. Зустріч, яку сім’я планувала на час відпустки, так і не відбулася. Андрія поховали в рідній Дубровиці. У нього залишилися батьки та молодша сестра Лілія. Батько Андрія з 2023 року також проходить військову службу.

Після загибелі Андрію Нашорі було присвоєно військове звання молодшого лейтенанта. Серед відзнак, зазначених у матеріалах про його службу, — відзнака Президента України «За оборону України». Указом Президента України № 354/2026 від 30 квітня 2026 року його посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Для побратимів він назавжди залишиться «Канадою» — надійним товаришем, який у небезпечні миті думав і про тих, хто був поруч. А для рідних — Андрієм: добрим, веселим, близьким, із яким можна було поділитися найпотаємнішим. Його військовий шлях став частиною історії Центру спеціального призначення «Омега», а пам’ять про нього живе серед людей, які знали його не лише як воїна, а насамперед як людину.