«Добре там, де нас немає. Відпочивати завжди класно будь-де, навіть у Марокко, а от жити та робити внесок у розвиток держави – дано не кожному. Хотілося б, щоб було побільше людей, які не обирають найлегший шлях – втекти і казати, що їм рідна країна завинила та нічого не дала. Це духовна слабкість!» – АРТЕМ ТИМЧЕНКО

ТОПОЛЯ

Стогне тополя на кручі високі,

Стогне, бо він десь пішов…

Пішов він ту погань з братами вбивати,

Що Ненці його заважають любить.

Ой, їдьте додому, пустіть козака ви

До рідної Мати, до друзів,

до рідного лану його;

Ой, їдьте додому, пустіть козака ви

До рідної кручі, до друзів,

стрункої тополі його.

Стогне тополя на кручі високі,

Стогне, бо він десь пішов...

Пішов він з братами свій дім боронити,

Щоб серце від болю звільнить.

Тополя як мати все стогне й чекає

На рідного сина свого!

Стогне тополя…

АВТОР: АРТЕМ ТИМЧЕНКО «Тім» (25 ОПДБр)

(14.10.2017 р.)

ТВІЙ ПОРТРЕТ

Ти будеш точно у панамі,

Бо часто ти її носив.

Її ти довіряв, як мамі, –

І прав її із милом «Шик»

І над бровою буде крапка,

Це шрам, що бачили не всі,

І на щоці подвійна ямка,

Це шарм крізь лінії дрібні.

І будеш ти уже по формі,

Бо часто ти її носив.

І принципи твої вагомі,

Бо мав окремо свій мотив.

Бездонний погляд в океані

І промені та блиск очей,

І зморшки втоми, мов на мапі,

Розкриють стан твоїх речей.

Ти будеш точно посміхатись,

За образом вже інша мить,

Ти будеш щиро дивуватись,

За териконом щось п'янить.

Не видно на малюнку подих,

Як вигинався палець твій,

Як за свободу – зграя гордих,

І всі разом – з тобою в бій!

То може буде інший нарис

Та більше спокою в очах.

Я намалюю інший надпис,

Лиш біль заплутана в дротах.

Дроти – то маки вже пунцові,

І спогад смажений вночі,

І твій портрет уже без зброї,

Героям місце на землі!!!

Присвячується Артему Тимченку (25 ОПДБр) [див. 2-гу частину артпроєкту «Наші» пам’яті А.Тимченка стор. 419-420 – ред.]

З книги артпроєкту «Наші пам’яті Артема Тимченка» (частина 2), куди увійшли 43 героя, фотографії, символічні картини та вірші української тематики. Словами авторки Оксани Шабас:

*****

Я Ваш запорізько-донбаський козак,

Красу териконів кохав я що раз.

Ви завжди цінуєте все, що роблю,

Свою Україну неспинно люблю!!!

Ви НАШ запорізько-донбаський козак.

Ви – Воїн, Герой НАШ, Ви – суперклас.

Щоб в світі не сталося, щоб не булó.

Ми серце кохаємо, Ваше єство!!!

Автори: Артем Тимченко

Оксана Шабас

З книги артпроєкту «Наші пам’яті Артема Тимченка» (частина 3), куди увійшли 40 героїв, фотографії, символічні картини та вірші української тематики. Словами авторки Оксани Шабас:

І знову я кажу тобі ДЯКУЮ, мій друже, мій Артеме, – той, завдяки якому цей проєкт має життя. Ти його повітря і моє натхнення. За життя і поза горизонтом реальності ти все ще на варті сердець, пам’яті, спогадів та боротьби. Колись ми-таки зустрінемося і ти не будеш запитувати, як справи, бо ти все бачиш і проходиш цей шлях з нами. Єдине, що відбудеться і що неможливо відчути зараз, це твої обійми. Тільки тоді я зрозумію, що дійсно жива!

Ваше друге ім'я точно Воля,

бережіть Ви її наче скарб!

Не втрачайте себе мимоволі,

Ви не знаєте, що таке раб!

АВТОРИ: А. Тимченко та О. Шабас

«Я знаю, що загину поруч з твоїм домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях і я щасливий. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і ваші справжні обійми та надія в очах, я вперше відчув, що таке безумовна любов!» – АРТЕМ ТИМЧЕНКО

З книги артпроєкту «Наші пам’яті Артема Тимченка» (частина 1), куди увійшли 43 портрети воїнів, 42 біографії, фотографії, символічні картини та вірші української тематики. Словами авторки Оксани Шабас:

«Звертаюся до того, хто жив з ідеєю цього проєкту майже 6 років, до того, кого немає в живих, але той, хто досі живе в нашій з подругою оселі; той, хто досі говорить крізь своє мовчання; той, хто завжди на зв’язку. АРТЕМЕ, ТИ колись, дізнавшись про те, що я малюю та пишу вірші, захотів, щоб одного дня я зробила виставку портретів військових, де б я прочитала свої вірші і розповіла про хлопців. ТИ дуже хотів приїхати на виставку… Але ТИ не приїхав, ТИ її створив. Коли я дізналася, що тебе не стало, я захотіла намалювати твій портрет, наче на прощання… Тоді я ще не знала, що це був лише початок, початок великого світу героїв, які стають вічними. З твого портрету все почалося, хоча ще в 2014-2015рр. я намалювала декілька військових, яких ТИ високо оцінив… Твоїм портретом і завершилась перша частина проєкту…ТИ завжди будеш найкращим, найдорожчим та тим, хто як ніхто розумів, як нам потрібно повернути наші землі, як таким як ми, донбасівцям, важко йти далі, починати все спочатку, виборювати своє місце у власній країні та просто боротися. ТИ без нотки сумнівів довірив нам свій телефон, свою банківську картку, свою форму, своє бачення, свою повагу та свою таку щиру та невгамовну любов. Лише твої обійми завжди будуть найціннішими!»

Чому саме Артем?

Бо все, все, що вкладене в цю проєкт-виставку пройшло крізь нього.

– Проєкт «НАШІ» (далі П.Н.) про відкидання нав'язаної суспільством думки.

На той час на Донеччині важко було довіритися волонтерам, бо як всі казали: «Там лише сепари, вони здають позиції та приносять отруєну їжу». Коли ми вперше прийшли до бригади Артема, він жодного разу не виявив ніякої підозри і з радістю куштував смаколики, а коли подруга зазначила: «Не переживайте, ми не сепаратисти, ми можемо скуштувати першими», Артем посміхнувся та відповів: «Тільки після нас…»

– П.Н. про довіру та єднання.

Артем особисто довірив все, що на той період було в нього. Його бригада не мала права залишати своє місце перебування, навіть щоб зняти гроші чи купити якісь речі тощо. Він довірив свій телефон, щоб поміняти чохол, свою банківську картку і форму, як і вся його бригада вже після нього. І коли я запитала: «Артеме, а Ви не боїтеся…» Він перебив і додав: «Ні, це не обговорюється, і це не тому, що на картці мало грошей. Це тому, що я вірю вам. Ви рятуєте нас, ми захищаємо вас.» Тоді я ще не розуміла, як це ми рятуємо їх, а зараз розумію…

– П.Н. про безмежну повагу та сором'язливість.

Те, як Артем відносився до нас словами не передати, він до останнього спілкувався з нами на «Ви», він ніколи не перетинав межу і, якщо питав щось про особисте, 150 разів вибачався. Одного разу він запитав у мене з подругою, чи любимо ми Україну. І ми в один голос майже заорали на всю позицію, що звісно так! У свою чергу ми поставили те саме запитання, а він сказав: «Знаєте, ніколи навіть не замислювався: я тут, бо це мій обов'язок!» Тоді ми розказали йому, як ховали маленькі українські прапори у шухляду в Донецьку, коли в наш під'їзд влетіли сепаратисти зі зброєю в пошуках «укропського» снайпера. Тоді його очі на мить завмерли в одній точці і він впевнено промовив: «Так, я точно люблю Україну!» Він завжди соромився дзвонити і просити щось для хлопців та для себе. Але у нас виникла традиція – дзвінок щосереди і список речей. Через місяць він дзвонив частіше, бо вся бригада не могла дочекатися вихідних, коли ми приїздили. На питання, чому він з такою обережністю ставить запитання, Артем відповів: «Як? Вам болить і це може бути неприємно. Ми ще повністю не розуміємо, що ви втратили і як ви це переживаєте»…

– П.Н. про подяку.

Артем ніколи не сприймав нас «Ви нам зобов'язані, через Вас це все почалося», ніколи! Він завжди дякував за кожен візит, за кожен дзвінок, за кожен смаколик, «як у моєї мами» – казав він. Навіть коли пройшли роки… Він одного разу написав: «Ви не розумієте, що Ви для нас робили, це ніколи ні з чим не порівняти, це вічно»…

– П.Н. про любов.

З кожним днем ми все більше і більше бачили, як він закохується у наші краєвиди. «У Вас такі вітри, не схожі

на ті, що вдома; така краса і небо, наче намальоване, а ще ці терикони як вулкани, – люблю з Льохою увечері теревенити тут...» Ось така любов до України, до Донеччини.

І ми відчували, що він та його побратими нас люблять. Я пам'ятаю, як вперше він подивився на нас як пташеня і тихо промовив: «Дівчата, а можна я вас обійму?» З тих пір обіймів було дуже багато… Це і є справжня любов: коли не знаєш, який його улюблений колір, яку музику він слухає, що робить у вільний час, але любиш до нестями, бо в нього серце виривається з грудей, бо це наш Артемій, бо він особливий і просто СВІЙ, просто НАШ.

– П.Н. про захист та мужність.

Колись Артем сказав: «Та, я ж не Льоха, то він у нас красунчик!» І тут почалося, даремно він це сказав: на нього накинулися три подруги, які почали пояснювати йому, що таке справжня краса. Артем був слухняний хлопчик і слухав дуже уважно. Раптово почулися постріли та щось схоже на глухі вибухи, і він однією рукою відштовхнув мене та Катерину за себе, скинув зброю з плеча і сказав: «Ви продовжуйте, я уважно слухаю!»

Оце і є справжня краса та мужність!

– П.Н. про вічність та мистецтво.

Коли Артем дізнався про те, що я малюю і прочитав деякі вірші, він сказав, що було б дивовижно, якщо б я зробила виставку військовим, де був би і його портрет, і він приїхав би до Полтави. Отже, це його проєкт, це його ідея і саме завдяки цьому, всі ці хлопці будуть вічними!!!

– П.Н про щастя.

Єдиний раз, коли Артем звернувся до мене на «ти».

«Я знаю, що загину поруч з твоїм домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях і я щасливий. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і ваші справжні обійми та надія в очах, я вперше відчув, що таке безумовна любов!»

– П.Н. про небайдужість.

Якщо ти не кохана людина, не дружина, не член родини, не близький, це не означає, що тобі все одно…

«З батьками Артема, на жаль, ми познайомилися, коли Тіма не стало. Але я знаю, що не смерть сина звела нас, а велика любов до нього. Знаєте, він завжди цінував моє мистецтво, всю творчу роботу. Він мріяв про цей проєкт і хотів, щоб народ України вшановував Героїв, які з нами і які вже доглядають за нами з Небес. Артем був тією людиною, яка завжди тримала слово. Він єдиний у моєму житті, який ніколи не сумнівався у важливості перемоги, повернення мого краю і того, що такі люди, як я, які втратили нормальне життя, заслуговують на повагу та вільне повітря. Він завжди був, є та буде тим промінцем світла, який надавав мені сили жити далі, боротися. Поруч із ним кожна людина ставала щасливою і я рада, що була однією з цих людей. Я теж виконаю свою обіцянку йому: буду вшановувати Героїв та буду розповідати про Найпрекраснішого Героя МОГО ДОНБАСУ. Артеме, ТИ ЗАВЖИ БУДЕШ МОЇМ ГЕРОЄМ! І я, в свою чергу, завжди буду підтримувати батьків Артема, бо лишитися такого сина та такої людини це лишитися серцебиття, ти наче живий, але крил більше немає і політ, на який тебе заряджав Артем, більше ніколи не відбудеться» – говорить Оксана

«Любити – дуже легко, важко втрачати та втримати людину біля себе, любов – це робота, але вона найприємніша річ, яка може трапитися в житті кожної людини» – Артем Тимченко

«Якщо мене ніхто не розуміє та кількість ідіотів наче переважає всесвіт, я завжди згадую тих, хто на одній хвили зі мною. Це мене робить щасливим і я ніколи не здамся, навіть, коли мене не стане…» – АРТЕМ ТИМЧЕНКО

«усі, абсолютно всі, хто знав Тьому, не могли не любити його. Як можна було не любити людину, яка тебе захищала та могла заступитися у будь-який момент, яка завжди піклувалася, цікавилася, підіймала тобі настрій і завжди відчувала, якщо тобі болить, особливо за Україну та рідний край.

Артем саме той воїн, який дійсно не ділив нашу Україну, не ділив людей і розумів, що сепаратисти не тільки на Донеччині та Луганщині і що щирі українці є по всій Україні.» – каже Оксана

Ти починаєш фразу, він завершує або навпаки. Плюс почуття гумору. Де б він не був, яка б там не була служба, він завжди відповість та підтримає. Як же я не могла відчути людину, яка так вгризлася в моє мистецтво, просто несамовито. «Оксанко, Ви зможете, Ваші малюнки вміють розмовляти, вони розмовляють серцем» Це мене завжди мотивувало, він так і до віршів відносився...

«Я часто стала отримувати повідомлення від своїх читачів у соцмережах, коли виставляю інтерв'ю чи якісь сюжети про проєкт і дуже багато людей впізнають героїв, багато, хто пише «О, це ж Ваш натхненник проєкту, зараз буду читати!» Коли я побачила відгуки про проєкт у нашій Костянтинівський групі, була приємно вражена. Хочу процитувати деякі з них.

«Це неймовірно! Дуже сильний та потрібний проєкт! Особливо для нашого міста та регіону, сподіваюся, що колись ми всі прийдемо на виставку саме в Костянтинівці.»

«Я разів 100 перечитала про цей проєкт, хто в основі всього, подивилася інтерв'ю. Мурахи, мурахи не по тілу, а всередині: як чітко ця дівчина помітила силу такої прекрасної людини Артема Тимченка, завдяки такому великому, небайдужому серцю, яке було у цього захисника, ми маємо в проєкті героїв саме з нашого міста, Артем показав нам єдність, згуртував хлопців навіть з іншого Всесвіту! Боже, мене переповнюють емоції! Я щаслива знати, що в Нашій країні отакі герої і що сам Артем Тимченко ходив по нашому місту, регіону і захищав мій дім. Слава тобі, запорізький козаче! Слава Нашим воїнам, що в небесах, що на землі, ви разом тримаєте стрій!!»

Це дуже приємно. А нещодавно, прочитавши одне з останніх інтерв'ю про Артема, яке давала мама Надія, моя колишня учениця написала. «Оксано, я вже не можу, довго не наважувалася, це ж той Артем, про якого Ви нам розказували на уроках Української волі та свободи?» «Так, Поля, саме він!»

Десь секунд сорок немає відповіді, потім плачучи смайли...

«Вибачте, Оксано, плачу, не стрималася, мені так подобалося про нього чути! Я наче його знала, мені дуже шкода... Але завдяки такому проєкту, він та інші будуть жити, правда ж?" «Сподіваюся». «Оксано, з Вашого дозволу, можна я збережу собі це інтерв'ю та фото Артема, на пам'ять, буду своїй доні розповідати про справжніх героїв, як Ви це робите!»

Коли я дізналася, що Артема не стало, у голові по колу ходили 2 його фрази «тримаємо стрій» та «завжди на зв'язку»....

Хто тепер буде тримати стрій? Хто тепер буде на зв'язку? Довгий час ці фрази їли мені мозок, а тепер вони його насичують та дарують посмішку... Артем і досі тримає стрій разом із мужніми захисниками. Артем і досі на зв’язку тепер через маму та тата, через подругу Віку, через своїх донбасівських не кровних родичів тьотю Галю та дядю Сашу, через сни та знаки. «Я ніколи Вас не залишу, навіть якщо мене не стане!» казав Артемій, і, як завжди, продовжує тримати слово!»– розповідає Оксана

«Ти завжди цінував кожен візит, пам'ятав кожну зустріч та смаколик, ти ніколи не боявся і вважав, що захищати свій дім – обов'язок. Ти завжди вітав із днем волонтера і з такою любов'ю згадував усе, що нас пов'язувало. Ти був такий позитивний і до останнього подиху вірив у перемогу; робив все для цього і вірив у свободу та волю нашої держави. Ти особливий, ти той, хто був на зв'язку. Тепер ти на папері, назавжди в 💓, тебе не вистачає кожного дня…»

Оксана Дрюк – партійка, політична діячка м. Полтава, організатор заходу "Наші" пам'яті Артема Тимченка 18.03.2025р. для учнів та викладачів Аграрної Академії.

«Я так вражена. Я була на заході, що проходив у січні в Центрі культури та дозвілля. І я вже знаю, хто такий Артем, знаю вже історії інших хлопців...

Це така гордість розуміти, що я стала свідком того, що зробив та робить цей відчайдушний воїн Артем Тимченко. Я безмежно йому вдячна за захист і за те, як він усіх загартував. Я вдячна всім захисникам, хто в проєкті, хто на фронті, хто в лікарнях і т.д. за можливість жити і дихати. Слава Героям!!»

«З 2014 року, коли розпочалась АТО, ми з подругами волонтерили, їздили на позиції до наших бійців. Так, у 2015 році я познайомилась з «Тімом» – Артемом Тимченком. Він із Запоріжжя, служив у 25-й окремій повітряно-десантній Січеславській бригаді. Ми продовжили спілкування у соцмережі, Артем завжди наголошував, що вірить у мене як художницю, і мріяв потрапити на мою виставку на честь захисників. Одного разу пророче сказав: «Знаю, що загину поруч із Вашим домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо у вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і були ваші щирі обійми. Я вперше відчув, що таке безумовна любов.

У 2023 році, він прийшов мені уві сні і сказав, що настав час зробити проєкт. Саме тоді я дізналася про те, що його більше немає. І з тих самих пір, з зими 2023 року, почалася перша ланка цього проєкту. Вона почалася саме з портрета Артема, який я намалювала на день його народження, 11 лютого 2023 року.

Артем стовідсотково народився під зіркою, яка сформувала конкретну місію його подальшого життя. Було декілька випадків, коли смерть підходила дуже близько до цього хлопця, але він сильно був потрібен нашій країні. На нього чекала доля справжнього воїна, який об’єднував регіони та знаходив справжніх українців. Військовий шлях його розпочався на Донеччині, там він і закінчився. » – каже Оксана

Артем це та людина, яка ще при житті розуміла важливість збереження пам'яті про героїв України. Він вважав, що всі повинні робити внесок у формування історії та власної держави. Людина, яка все своє свідоме життя присвятила захисту України. Тім настільки сильно любив свою Батьківщину, що іноді забував про світ власних мрій. Він завжди тримав слово, підтримував людей лише однією фразою, не залишав на самоті, особливо якщо ця людина боролася за свободу України. З ним кожна боротьба була натхненною!

«Я хочу Вам одне сказати, Оксаночко, що я, як мама загиблої дитини, неймовірна вдячна Вам за те, що Ви зробили і робите. І, звісно, я вдячна Артему, і я вважаю, що проєкт завжди повинен носити його ім'я, чи то буде друга частина, чи третя, чи десята. Якби не цей неймовірний хлопець, не його величезне серце при житті і те, що він збирає всіх хлопців разом навіть зараз, я б не бачила свого сина в такому проєкті і, можливо, так і не відчула, що я – не одна і як це важливо. Артем – це поводир усіх нас, хто втратив, це зв'язок з нашими хлопцями. Це Ваш проєкт та проєкт Артема і я від цього щаслива. Я стільки ще дізнаюся про хлопців завдяки Вам обом.» – Людмила Статівá, мати Андрія Алєксєєнка «Медоїд»

«Я звик, що був наче молодший брат у сім'ї. Завжди тягав рюкзак чи велосипед за Артемом, а він ішов попереду мов той командир. Я завжди прислухався до нього, він все знав та тверезо оцінював ситуацію. Був неймовірно справедливим, ніколи не вибирав слів – казав прямо і впевнено. Він був взірцем для мене. Справжній Герой. Та і на захист я став, бо мені було з кого брати приклад. Братішка, дуже тебе не вистачає!» – Денис Тимченко

«Коли ми з Артемом зустрічались незаплановано, він завжди мене на каву тягнув, на 2 хвилинки. Ці дві хвилинки перетворювалися на годину, що мене вже чоловік шукав/ От про що можна було розмовляти?

Артем завжди був гіпер справедливий! Дуже любив Україну. Усім своїм друзям за часів АТО намагався довести, що треба захищати схід. Якщо починалася тема про захист, його неможливо було спинити.

Як сиділи з друзями в пабі, зустрічалися часто, розмовляли, сміялися і всі були щасливі, а якщо грав гімн, Артем все кидав і починав співати. І не дай Боже, хтось з нас не знав слова! Отакий він був!!

Артем ніколи не міг нічого просити. Питаєш його, чи щось потрібно, відповідь лиш одна: «Ні, у мене все є». Одного разу закрила тушонку, передала йому, щоб він на службу забрав та з хлопцями розділив. Усе він віднехтувався. А потім дзвонить зі служби і каже: «Дякують тобі хлопці, дуже смачно, треба було більше брати!» Завжди думав про хлопців.» – Віка Ковалькова

«Як на мене, Артемій міг не договорювати, а от брехати не вмів. На що Галина відповіла: «Я теж так думаю, бо я ніколи не помічала за ним брехні: він говорив, що думав, просити не міг, бо завжди почував себе незручно, а от брехні жодного разу за ним не помітила.»

«Щоб не трапилося, який би у тебе не був паскудний настрій, Артем за секунду міг змінити твій день. Ти ніколи нічого не міг приховати від цього хлопця. Він завжди все відчував! Знаєте, не знаю, який у нього рівень запам’ятовування був, але крізь таку кількість знайомих, він ніколи не забував, яке ти маєш значення не тільки для нього, а й для всієї України!» – каже Оксана Шабас.

ПОБРАТИМИ

«Братику «Тім», нехай тобі земля буде пухом. Десантники не помирають, вони просто йдуть у небо. Я слухав твої поради, вони мені дуже допомагають у майбутньому. Я тебе завжди буду пам’ятати, ти в моєму серці назавжди »

«Я зберігаю його фото, щоб завжди пам’ятати, він був як старший брат мені, завжди була тема для розмови. Не забуду його пісеньку «Холодно, холодно, але нічого…» і я розумів, що він іде пити каву.»

«Тім, для мене ти вічно живий!!! Спочивай брате, пам’ять вічна!»

«Як же так, разом служили з Ширлану, потім пішли в легендарну 25 ОПДбр, пройшли нелегкий та болючий шлях, я нещодавно дізнався, що Артем загинув, вічна пам'ять тобі, брате, прийміть мої співчуття! І низький уклін вам за сина героя!»

«Героям Слава Вічна, Пошана і Пам'ять. Артема не забуду, доки живий!»

«Вічна пам’ять!!! Однокласник мій, гарний хлопець був, гідний!!! Не вірю, тільки нещодавно спілкувалися!!! Надіє Вікторівно, мої співчуття!!!»

«Коли ми приїздили до 25-ки, Артем завжди контролював, щоб їжа дісталася усім хлопцям і тільки після цього сам їм. Важко було складати список потреб, бо Артему завжди було незручно. Він був відповідальним за багато речей. Завжди був вдячний і не вагаючись довіряв нам! Не дивлячись на службу і те, що завжди треба було бути пильним, Тьомич ніколи не забував піклуватися про нас та цікавитися, як проходив наш тиждень. Ніколи не зустрічала такої небайдужої людини.»