Дмитро
Дячок

Дячок Дмитро Андрійович народився 27 жовтня 1998 року, у місті Буськ, Буський (нині Золочівський) район, Львівська область.

Дитинство та юність провів у рідному Буську, навчався у ЗОШ № 2. Цікавився історією, природничими науками та музикою. Захоплювався рибальством, збиранням грибів, пошуками з металодетектором та історичними фільмами про Другу світову війну.

Після школи вступив до Галицького професійного агротехнічного коледжу (раніше — Червоненське ВПУ), де здобув професії тракториста-машиніста, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин і устаткування та водія.

Із 30 жовтня 2018 року по квітень 2020 року проходив строкову військову службу у Національній гвардії України в місті Вінниці. Після служби працював у ТзОВ «Адванс Захід». У червні 2022 року одружився зі своєю коханою Софією.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Дмитро був призваний на військову службу за мобілізацією 11 березня 2022 року. Служив навідником-кулеметником 3-го аеромобільного відділення 2-го аеромобільного взводу 1-ї аеромобільної роти 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Військове звання — солдат. Позивні — «Мітяй» та «Пастор».

Дмитро був мужнім воїном, надійним побратимом, людиною честі та великого серця. У ньому поєднувалися сила й ніжність, непохитність у бою та щира турбота про рідних.

Коли прийшла війна, Дмитро не вагався. Він пішов захищати Україну, бо інакше не міг. Свій вибір пояснював просто: «Хто, як не я?» Він жив словами Романа Шухевича, постаттю якого захоплювався: «Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною». Саме так він і воював.

Брав участь у боях на Херсонщині, Миколаївщині, Донеччині та інших напрямках.

28 листопада 2023 року поблизу Кліщіївки отримав обмороження та черепно-мозкову травму. Після лікування повернувся у стрій. У лютому 2024 року під Іванівським, виконуючи бойове завдання як кулеметник із Browning M2, допоміг зупинити прорив противника. У серпні 2024 року був серед перших учасників Курської операції, який разом із побратимами увійшов у зону бойових дій на території РФ.

Його командир згадував: «Він завжди йшов уперед разом із побратимами, брався за будь-яке завдання, навіть попри важкий стан здоров’я. Це був справжній десантник і людина честі. Для мене честь було служити поруч із ним».

За життя був представлений до нагородження, однак наказом Головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського солдата Дмитра Дячка нагороджено Хрестом Хоробрих (посмертно) — за стійкість, героїзм і вірність військовій присязі в умовах бойових дій.

Указом Президента України Володимира Зеленського Дмитра Дячка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У Дмитра залишилися дружина Софія, батьки, брат і сестра.

Йому назавжди 26 років.

Захисника поховали у рідному Буську, поруч з іншими полеглими захисниками України.