Дмитро
Кляшторний

Дмитро Васильович Кляшторний народився 1 лютого 1996 року в селі Глибочок Тернопільської області. Згодом разом із родиною переїхав до міста Деражня Хмельницької області — краю, де минули його дитинство і юність, де сформувалися перші захоплення, дружба, характер і те відчуття дому, до якого він завжди був прив’язаний.

У Деражні Дмитро навчався у місцевих школах, спершу у школі №3, пізніше — у загальноосвітній школі №2. Після школи вступив до Деражнянського професійного аграрного ліцею, а згодом продовжив навчання у Новоушицькому коледжі Подільського державного аграрно-технічного університету. Пізніше він також вступив на економічний факультет Тернопільського інституту, однак завершити це навчання не встиг: його життя вже було пов’язане зі службою, підготовкою і війною.

Рідні згадували Дмитра як довгоочікувану радість у родині — допитливого, кмітливого, активного хлопця з характером. З дитинства йому було цікаво все, що можна роздивитися, розібрати, зрозуміти або намалювати. Він любив малювати транспорт, тварин, особливо динозаврів, багато переглядав книжок та енциклопедій. Його приваблювала природа, тварини, риболовля, прості відкриття дитинства, у яких уже проявлялася майбутня риса — не стояти осторонь, а пізнавати світ власними очима.

У дитинстві Дмитро багато часу проводив із друзями. Зранку могли ловити рибу, увечері — грати у футбол. Друзі згадували, що між ними була здорова конкуренція: хто заб’є більше голів, хто зловить більшу рибу, хто краще впорається із завданням. Дмитро намагався бути кращим, але без зверхності. На нього можна було розраховувати, він умів допомогти і залишався доброю людиною навіть там, де прагнув перемоги.

Спорт став важливою частиною його життя. Спочатку це був футбол, згодом — біг, бокс, рукопашний бій і змішані бойові мистецтва. Дмитро мав багато нагород із ММА та бігу, постійно працював над фізичною формою, витривалістю та дисципліною. Для нього це було не просто захоплення, а спосіб виховувати характер, перевіряти себе і готуватися до складніших викликів.

Він був різнобічною людиною. Захоплювався фотографією, і в його кадрах залишилися пейзажі рідного краю. Любив риболовлю, але, за спогадами близьких, часто відпускав рибу назад. Любив активний відпочинок, подорожі, нові місця й історії про них, театр, джазову та рок-музику, трав’яний чай і міцну каву. Міг купатися майже в кожній водоймі, навіть коли вода була холодною. Він не любив зніматися на відео, зате любив жити активно — без відкладання життя на потім.

Особливою сторінкою його життя була втрата батька, яку Дмитро пережив у 16 років. У матеріалах про нього неодноразово згадується, що він мав глибоку любов до родини, до матері, до близьких. Саме сім’я, відповідальність за тих, кого любив, і внутрішнє відчуття справедливості багато в чому визначали його подальший вибір.

Військова справа була для Дмитра не випадковістю і не вимушеним рішенням. Ще від початку Революції Гідності він глибоко переживав за Україну і поступово дійшов до твердого переконання: коли країна бореться, не можна стояти осторонь. У спогадах збереглися його слова про те, що стати спецпризначенцем — військовим, який захищає свій народ, — було його головною ціллю від самого початку.

З 2015 року Дмитро жив в Івано-Франківську. Службу розпочав як строковик, згодом продовжив її за контрактом. Він служив у Національній гвардії України, отримав бойовий досвід під час АТО/ООС, регулярно виїжджав на бойові завдання. У 2019 році пройшов відбір до окремого загону спеціального призначення «Омега-Захід». Для нього це був не просто підрозділ, а шлях, до якого він ішов через підготовку, навчання і вимогливість до себе.

Позивний «Гном» Дмитро отримав із доброю іронією — через свій високий зріст, близько 196 сантиметрів. Цей позивний запам’ятовувався одразу, бо в ньому була частина його характеру: вміння сприймати себе без зайвої серйозності, залишатися відкритим і водночас бути сильним, упевненим, зібраним. Він не потребував гучних слів про себе. Його впізнавали за діями.

Дмитро багато навчався і постійно вдосконалювався. Він читав військову літературу, цікавився новими підходами, відпрацьовував навички, не зупинявся на досягнутому. Побратими згадували, що командування бачило в ньому потенціал, а сам він завжди вважав, що може зробити більше. Йому було властиве поєднання амбіції та скромності: він прагнув професійного росту, але не виставляв власні заслуги напоказ.

Разом із побратимами Дмитро випробовував себе на міцність, силу духу та витривалість. У 2021 році брав участь у гонці Race Nation та екстремальних туристичних змаганнях «Доброволець», у 2023 році — у змаганнях із високоточної стрільби. Ці випробування були природним продовженням його характеру: він звик рухатися вперед, тренуватися, працювати над собою і не шукати легшої дороги.

Із початком повномасштабного вторгнення Дмитро у складі підрозділу «Омега» виконував бойові завдання на різних напрямках. У матеріалах про його службу згадуються Київська, Чернігівська, Харківська та Донецька області, Макарів, Сєвєродонецьк, Ізюмський напрямок, Покровськ, Вугледар, бої на Харківському та Донецькому напрямках. Разом із побратимами він брав участь в обороні населених пунктів, зачистках, розвідці позицій противника та роботі на складних ділянках фронту.

Один із побратимів згадував, що з 2020 року вони виконували багато завдань разом. У цих словах є особлива довіра фронтової дружби: «Він був моїми очима, а я його руками. І навпаки». Так говорять не про випадкового товариша по службі, а про людину, з якою пройдено дороги, небезпеки, тишу перед виходом і моменти, коли рішення треба приймати швидко.

У критичних ситуаціях Дмитро зберігав холодний розум. Побратими говорили, що поруч із «Гномом» було спокійніше, бо він умів приймати правильні рішення під тиском. Він був витривалим, розсудливим, уважним до деталей і відповідальним за тих, хто був поруч. При цьому в ньому залишалася жива нотка позитиву, яка підтримувала інших навіть у важких обставинах.

На службі Дмитро зарекомендував себе високопрофесійним, кваліфікованим і принциповим військовослужбовцем. Був вимогливим до себе та підлеглих, сумлінно ставився до виконання обов’язків і відчував особисту відповідальність за результат. Він не сприймав службу як формальність. Для нього це була справа, якій він віддавав час, сили, знання і частину власного життя.

Водночас поза службою Дмитро залишався людиною теплою, відкритою і дуже людяною. Дружина Марта згадувала його як чуйного, доброго, веселого і життєрадісного чоловіка, сина та друга. Попри втому, стрес і небезпеку бойових дій, він намагався оберігати рідних від зайвих переживань. Умів підтримати, вислухати, захистити. Був людиною слова: якщо сказав — дотримувався.

Для Марти Дмитро був не лише чоловіком, а й найближчою людиною, опорою, охоронцем. Вони разом вчилися будувати стосунки, чути одне одного, підтримувати і проходити труднощі. Він міг захищати її навіть тоді, коли вона сама вважала себе неправою. У спогадах дружини особливо відчутно, що Дмитро не відкладав любов на після війни — він умів бути поруч настільки, наскільки дозволяли обставини.

У Дмитра було багато мирних мрій. Він хотів поїхати в тур Європою на власному авто, збудувати будинок з альтанкою, гамаком і сауною, посадити сад, створити простір для родини. Думав про власну справу: магазин одягу, виноградники, кав’ярню, де люди могли б не просто пити каву, а проводити час у добрій атмосфері. Для нього було важливо забезпечити сім’ю, але гроші ніколи не були на першому місці. На першому місці були цінності: щирість, справедливість, свобода, любов до людей і до країни.

Дмитро був нагороджений відзнакою «За участь в антитерористичній операції». Посмертно його відзначено орденом «За мужність» III ступеня, а також медаллю «За військову службу Україні». Ці нагороди стали державним визнанням його служби, але для близьких і побратимів головним залишилося інше: яким він був у житті, як тримав слово, як працював над собою, як любив і як захищав.

2 серпня 2023 року майстер-сержант Дмитро Кляшторний виконував бойове завдання поблизу населеного пункту Благодатне Донецької області. За матеріалами, того ранку близько 4:40 ворог розпочав артилерійський обстріл, поєднаний з ударом авіації. Авіабомба впала неподалік групи, у якій перебував Дмитро. Вибухова хвиля завдала смертельних поранень спецпризначенцям. Дмитро та двоє його побратимів загинули на полі бою.

Йому було 27 років. У цьому віці люди зазвичай тільки розгортають своє доросле життя, будують дім, створюють сім’ю, планують майбутнє. Дмитро теж мав ці плани. Він хотів жити, любити, подорожувати, працювати, ростити дітей, повертатися до рідного краю. Але перед цим він обрав виконати обов’язок — захищати країну, родину і тих, хто мав право на мирне життя.

Дмитра Кляшторного поховали на цвинтарі в місті Деражня. У нього залишилися мама та дружина. Для них, для друзів і побратимів він назавжди залишився не лише військовим із нагородами, а живою людиною — сином, чоловіком, другом, спортсменом, рибалкою, людиною з добрими очима, великими планами і внутрішньою силою.

Його шлях був шляхом людини, яка не чекала, що хтось зробить країну кращою замість нього. Він вірив, що починати треба з себе: навчатися, працювати, ставати сильнішим, бути чесним, бути відповідальним, бути готовим діяти. Саме так Дмитро й жив — без зайвих слів, без показної героїзації, але з тією твердою гідністю, яка найбільше помітна у вчинках.

Дмитро Васильович Кляшторний, позивний «Гном», залишився у пам’яті Центру спеціального призначення «Омега» як воїн, який сам обрав свій шлях і пройшов його гідно. У його житті поєдналися дисципліна спортсмена, професійність спецпризначенця, скромність, доброта і любов до рідних. Його ім’я залишається поруч з іменами тих, хто віддав життя за Україну, і з пам’яттю тих, хто знав його справжнім — сильним, спокійним, щирим і незламним.