Він вміщував у собі вогонь і спокій, сміх і глибину, любов до землі, до Бога, до України. Він саджав виноград, робив вино, мріяв і діяв, обіймав світ, як океан обіймає небо.
Іноді одна людина здатна пробудити в тобі цілий Всесвіт. Поруч із ним вона ставала кращою, новою, світлою. Він не говорив про любов — він був нею. Він був тим, хто нагадував, що життя — це творіння. І кожна мить — алхімія.
— Господь нам її дарував Землю, ми повинні її берегти, — говорив він.
Його праведний гнів був без ненависті. У ньому було світло, сила і молитва.
Вона питала у отця Івана:
— Невже людина може любити свою країну більше, ніж власне життя?..
І отець відповідав:
— Ми, українці, маємо дух, якого не зламати. Навіть коли проти одного тисячі, ми стоїмо. Твій чоловік — справжній герой. Він — українська душа, яка говорить мовами, молиться Богу, танцює і воює не за ненависть, а за любов.