Ридзанич Максим Володимирович народився 28 грудня 1977 року в селищі Коцюбинське, що на Київщині. З родиною проживав у місті Буча.

Мав польське коріння, в дитинстві часто гостював у бабусі й дідуся в Бережанах на Тернопільщині. В школі грав у волейбол та баскетбол, співав у хорі, багато читав. Після 11-го класу вступив у коледж, де навчався на геодезиста, любив ходити в походи, сплавлятися на байдарках та катамаранах. До цього пізніше привчав і трьох своїх дітей.

Зі спогадів дружини Ірини:

«…Допоки діткам не виповнювався рік, Максим поволі допомагав мені, а після року — він з захопленням та радістю займався їх вихованням! Він був і залишиться назавжди найкращим ТАТОМ!

Щойно з'являлася вільна хвилинка, ми постійно подорожували, знаходили цікаві місця. Діти з татком з 2-3 рочків почали сплавлятися на катамаранах та байдарках, піднімалися в гори — побували і в Криму, і в Карпатах!

Він завжди вчив дітей бути чесним, бути справедливими та принциповими, завжди дотримуватися слова і допомагати друзям! Сподіваюся, що те, чому він вчив дітей назавжди залишиться з ними!…»

Строкову військову службу проходив у Криму в батальйоні спецпризначення Нацгвардії. Отримав «краповий» берет (відзнака найкращого бійця після проходження складних кваліфікаційних випробувань), демобілізувався у званні гвардії старшини.

Після армії почав займатися у школі бойових мистецтв «Пересвіт», став чемпіоном України з повноконтактного карате у важкій вазі, займався боксом та ММА. Працював особистим охоронцем іноземця-француза. Добре володів англійською мовою, почав вивчати французьку. Здобув вищу юридичну освіту, працював у комерційних структурах, відкрив власну охоронну фірму.

Був учасником двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Коли почався Євромайдан, Максим Ридзанич не міг лишатися осторонь. Вдень він працював, а ввечері їздив на Майдан, привозив їжу, воду, все необхідне, а згодом допомагав пораненим.

У звʼязку зі збройною агресією російської федерації проти України, старшина Ридзанич прийшов у військкомат і заявив про своє бажання піти в зону проведення АТО. Але йому було відмовлено, як батькові трьох малолітніх дітей. І лише у вересні 2014 року йому вдалось доєднатись до 90-го окремого десантного штурмового батальйону, що був створений на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади і комплектувався виключно з добровольців.

Мав звання старшини, служив на посаді головного сержанта - командира відділення взводу снайперів.

Мав позивний «Адам», який узяв собі на честь діда - ветерана ІІ СВ.

У жовтні Максим зі своїм підрозділом вирушив на Схід - у Костянтинівку, далі в Піски. А в листопаді «Адам» зі своїми побратимами вперше зайшов у Донецький аеропорт. Пройшов дві ротації під час найважчих боїв зими 2014 - 2015 рр. Спершу вийшов звідти 15 грудня, а вже через добу був удома - дуже хотів устигнути на день народження старшого сина - 17 грудня.

А 17 січня 2015 року група «Адама» вдруге зайшла на територію ДАПу - цей раз на пожежну вежу біля злітної смуги. Вважається, що оборона ДАПу тривала 242 дні, але насправді ще два дні група десантників на чолі з «Адамом» утримували позицію «Пожежка» (неподалік злітної смуги). Уштабі їх майже поховали. А ворог був впевнений, що пожежну вежу обороняє близько півсотні українських бійців, яких насправді було лише семеро.

Вони готувалися в разі крайньої необхідності підірвати «Пожежку» разом із собою та купою бойовиків.

В останню ніч, наче відчувши, що здобич вислизає з рук, бойовики гатили позицію з усіх стрілецьких та артилерійських калібрів. Десантники вперто “огризалися”вогнем, доки перед світанком їм не надійшов наказ відійти і група вислизнула із розбитої будівлі. Вони вийшли всі, без втрат.

Один з його побратимів із позивним «Рекс» сказав: «Мені було за велику честь служити з Максом. Він був нашим командиром, братом, батьком навіть... Він гордився тим, що всі ми пройшли аеропорт. Його заслуга була в тому, що ми всі вижили. Він, як дитина, цьому радів. Коли Максим став нашим командиром, то зробив з нас справжніх бійців. З ним у бій ішли без страху, бо знали, що повернемося живими. Про нього можна сказати, що це був Великий Командир».

Вранці 20 березня 2015 року «Адам» разом з групою інших військовослужбовців вирушив на завдання проти ДРГпротивника, яку помітили в районі села Опитне.

Для кращого обстеження території група розділилась, і через деякий час наймолодший боєць повідомив, що він та його побратим поранені і бачать поблизу двох диверсантів.

«Адам» кинувся на допомогу, але потрапив у засідку. Коротка сутичка врятувала життя його побратимам, але самому Максиму куля пройшла в утворений простір між бронежилетом та тіло і завдала смертельного поранення у серце. Так, старшина 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї аеромобільної бригади, легендарний «кіборг» Максим Ридзанич, загинув.

На момент загибелі 37-річного воїна залишилися: дружина, троє дітей та батьки.

Нагороди:

Указом Президента України за Nº282/2015 від 23 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» старшина Максим Ридзанич посмертно був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

4 вересня 2017 року рішенням позачергової сесії Бучанської міськради Максиму Ридзаничу було посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Буча».

31 березня 2018 року родині Максима Ридзанича вручили посмертний орден «Народний Герой України».

22 серпня 2021 року посмертно нагороджений званням «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові». Нагороду було вручено дружині та дітям під час святкування 30-ї річниці Незалежності України у м. Київ.

Вшанування памʼяті:

25 червня 2015 року рішенням Бучанської міськради вулиця та провулок Петровського у м. Буча перейменовані на вулицю та провулок Максима Ридзанича.

20 вересня 2015 року на будівлі Ірпінської загальноосвітньої школи Nº 18 у смт Коцюбинському, де Максим колись навчався, було відкрито меморіальну дошку на його честь.

3 жовтня 2015 року в Бучі пройшов Всеукраїнський професійний турнір зі змішаних єдиноборств ММА PRO UKRAINE-2. Турнір було присвячено памʼяті Максима Ридзанича.

28 грудня 2015 року у смт Коцюбинському, на будинку за адресою вул. Доківська 39, де жив Максим Ридзанич, було встановлено меморіальну дошку на його честь.

7 квітня 2017 року в місті Бережани Тернопільської області, на фасаді будинку, де мешкали бабуся та дідусь Максима Ридзанича, у яких він часто бував у дитинстві, була встановлена меморіальна дошка на його честь.

Портрет воїна розміщений на меморіалі «Стіна памʼяті полеглих за Україну» у м. Києві: секція 6, ряд 8, місце 40.

20 січня 2018 року в місті Краматорськ відкрили памʼятник загиблим захисникам України. Прототипом Героя став Максим Ридзанич.

1 жовтня 2023 року у смт Коцюбинському, на площі перед Будинком культури відкрили меморіал “Воїни світла”. Серед викарбуваних імен є імʼя Максима Ридзанича.

Історії Максима описані: у проекті “Якби не війна”, у Книзі Пам’яті Київської області “Хто, як не я” том ІІ, у книзі “На щиті. Спогади родин загиблих воїнів. Донецький аеропорт”, у книзі Дар’ї Бурої “Хроніка війни. 2014-2020”, у проекті “Я був поляком – громадянином України”.