Про Героя
- Дата народження15 червня 1988 р.
- Дата мобілізації24 лютого 2022 р.
- Дата загибелі26 жовтня 2024 р.
- Вік ГерояНазавжди 36 р.
- Місце службиДонецький та Луганський, Запорізький напрямок
Підписатись на пам'ятні події Героя
Ми надішлемо вам сповіщення, коли на сторінці Героя з'являться нові важливі оновлення: дописи, фото, відео, аудіо, свічки пам'яті та інші події вшанування. Ви можете керувати підпискою у будь-який момент - відписатись можна одним натисканням цієї ж кнопки.
ЦЕЛІК МАКСИМ Сергійович («Торнадо»)
15.06.1988 – 26.10.2024
молодший сержант
Загинув 26 жовтня 2024 року в селі Леонідівка Бахмутського району Донецької області, захищаючи Україну.
Народився 15 червня 1988 року в місті Києві. Як і всі хлопчаки, любив футбол, а тварин просто обожнював. Навчався у школі №235, здобув професію слюсаря та працював на заводі «Антонов». Після участі в АТО продовжив працювати на заводі «Вентс», де познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Його життя наповнилося щастям і сімейним теплом — тим, про що він завжди мріяв.
З перших днів повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Максим добровільно став на захист Батьківщини. Свій бойовий шлях продовжив у частині, в якій служив ще з 2014 року. Під час АТО протягом року тримав оборону в Дебальцевому та Донецькому аеропорту.
У 2022 році подав анкету на участь у деблокаді «Азовсталі» і 15 травня був переведений до легендарного полку «Азов». Брав участь у найзапекліших боях, двічі був поранений, але після кожного відновлення повертався у стрій. Востаннє вирушив до побратимів ще зі швами, кажучи:
«Як хлопці без мене?» — шви йому знімали вже в польових умовах.
Побратими називали його людиною-світлом — скромним, добрим і турботливим, «як мамка», який підтримував усіх у найважчі хвилини. Він мав бойову кішку Шеррі, яку врятував, вилікував і завжди возив із собою — справжнього друга Торнадо.
Душа третього взводу. Легендарний боєць, який воював з 2014 року. Ніколи не відмовлявся від бойових виходів, навіть найважчих.
Він не думав про себе — на першому місці завжди були побратими. Поступитися теплим місцем для сну, сісти за їжу останнім, зробити щось корисне й зручне для інших — це було про нього.
Неймовірно хоробра, щира, самовіддана, світла людина. Його сила, здавалося, не вичерпувалася ніколи.
Яким великим було його серце: він надав першу медичну допомогу пораненому російському солдатові (якого сам і поранив), зі словами:
«Ми люди,а вони нелюди».
Побратим Павло Дерев’янко («Даєр») згадує:
«Я мав за честь вийти на своє перше бойове завдання разом з другом Торнадо. Поруч із ним було надійно. У найскрутніші хвилини він підтримував, підказував, допомагав. На таких людях і тримається наша країна. Я досі не змирився з його загибеллю. Ми стоїмо на плечах титанів, як друг Торнадо. І доки ми живі — він житиме в наших спогадах і буде прикладом для нових поколінь українських патріотів. Честь, друже».
За участь в АТО був відзначений державною нагородою міста Києва «Честь. Слава. Держава».
Під час повномасштабного вторгнення нагороджений:
— Золотим Хрестом,
— орденом «За мужність» ІІІ ступеня,
— іменним ножем,
— посмертно — орденом «За мужність» ІІ ступеня.
Дружина Світлана згадує:
«Його очі були, як бездонне море — в них можна було потонути. Усмішка не сходила з його обличчя. Він жив сім’єю. Я втратила найкращого чоловіка — і разом з ним поховала частинку себе».
У Максима залишилися кохана дружина Світлана та донька Зоряна, яку він виховував і любив замінивши рідного батька.


