Марат
Сабіров

Марат Сабіров народився 13 жовтня 1997 року в Енергодарі Запорізької області. Це місто стало для нього початком життєвого шляху, який рано поєднався з військовою справою. Після закінчення школи він працював у військовій частині на охороні атомної електростанції, а згодом свідомо обрав професійний офіцерський шлях.

Марат навчався у військових академіях, зокрема у Харківській академії Національної гвардії України. У 2020 році, після завершення навчання, отримав первинне офіцерське звання лейтенанта і за розподілом прибув на службу до Тернополя, у військову частину 3002 Національної гвардії України.

Першою посадою Марата став командир 4-го стрілецького взводу стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону. Для молодого офіцера це була школа відповідальності за людей, їхню підготовку, дисципліну й готовність діяти в складних умовах. Він швидко здобував досвід і довіру — не гучними словами, а щоденною роботою, вимогливістю до себе і вмінням тримати рівень.

Через два роки, завдяки високим морально-діловим якостям, Марат став командиром відділення інструкторів. На полігонах він навчав військовослужбовців перед ротаціями, передавав їм знання, досвід і практичні навички, необхідні на війні. За час інструкторської роботи він підготував понад тисячу військовослужбовців до виконання завдань із захисту територіальної цілісності України.

Служба для Марата не була формальністю. Побратими згадували, що навіть у вільну хвилину він займався, їздив на полігон, намагався вивчити якомога більше і якомога швидше, усе записував, дивився навчальні матеріали. Він прагнув бути корисним не колись, а вже зараз — для підрозділу, для людей поруч, для спільної справи.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марат не залишився осторонь. Він мав посаду в Тернополі й міг проходити службу там, але обрав передову. Його слова — «Я не можу сидіти тут, поки мою землю топче російський чобіт» — передають не позу, а внутрішній вибір. Він був кадровим військовим і розумів ціну цього рішення.

Згодом, виконуючи обов’язки заступника командира стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону, Марат приступив до виконання завдань у зоні бойових дій. Його залучали до спеціальних завдань із протидії диверсійно-розвідувальним групам противника, відбиття атак, проведення спеціальних операцій і розвідки.

Після двох ротацій Марат перевівся до 4-го окремого штурмового загону спеціального призначення «Омега» військової частини 3073 Національної гвардії України. Серед побратимів мав позивний «Татарин». У підрозділі його знали як виваженого, професійного, принципового й відповідального офіцера — спокійного в рішеннях, уважного до людей і готового брати на себе відповідальність.

За офіцерським званням, бронежилетом і позивним стояла жива людина — син, брат, наречений, друг. Марат був вимогливим до себе й до інших, але водночас залишався добрим, відкритим, веселим і справедливим. Друзі та побратими згадували його щирість, чесність і готовність підтримати в складний момент.

У Тернополі Марат зустрів кохану Марію. Перед останньою ротацією він освідчився їй. Мріяв про сім’ю, любив дітей, хотів завести французького бульдога. Це були прості, дуже людські мрії — про дім, любов і майбутнє після війни.

У вільний час він цікавився історією та військовою тематикою, читав, дивився навчальні відео, займався спортом, багато бігав. Марія згадувала його як мужнього, рішучого, доброго, веселого і справедливого. Колеги — як високопрофесійного, кваліфікованого, принципового офіцера, який сумлінно ставився до обов’язків, постійно вдосконалював знання та навички, проявляв розумну ініціативу і заслужив авторитет серед командування та особового складу.

Саме поєднання цих рис робило Марата особливим. Він не розділяв службу й людяність. Умів бути вимогливим, але не байдужим; сильним, але не холодним; зосередженим на завданні, але уважним до тих, хто був поруч.

З грудня 2023 року майор Сабіров виконував бойові завдання у складі оперативно-тактичного угруповання «Лиман». На цьому напрямку підрозділи щодня діяли в умовах постійної загрози, артилерійських обстрілів і штурмових дій противника.

6 лютого 2024 року в районі населеного пункту Терни Лиманського району Донецької області Марат у складі 3-ї групи спеціального призначення 4-го ОШЗСП «Омега» захищав позиції. Відбиваючи штурм противника вогнем із кулемета, він зумів знищити групу ворога на підході до позицій.

Після артилерійського обстрілу міна влучила поблизу бліндажа, де перебували поранені побратими його підрозділу. Бліндаж частково завалило. Марат не вагався: вирушив на допомогу товаришам і допоміг їм вибратися із заваленого укриття.

Надавши допомогу, він повертався на свою позицію, щоб далі стримувати штурм. Під час артилерійського обстрілу майор Сабіров Марат Ільшатович отримав поранення, несумісне з життям. Йому було 26 років.

Марата Сабірова поховали 10 лютого 2024 року на Пантеоні Героїв Тернополя, що на Микулинецькому кладовищі. У нього залишилися батьки, сестра та наречена.

Рішенням сесії Тернопільської міської ради від 1 березня 2024 року Марату Сабірову посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя». Він також був відзначений відзнакою Президента України «За оборону України» та орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Марат був офіцером, на якого можна було покластися в найскладніших умовах. Він не шукав легких шляхів і завжди ставив завдання та безпеку побратимів вище за власне. Для побратимів він назавжди залишиться прикладом честі, мужності й офіцерської гідності.

Його життя — це шлях молодого офіцера, який учив інших, постійно розвивався, мріяв про родину, служив професійно і до останнього залишався поруч зі своїми. Пам’ять про Марата Сабірова живе у серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто знав його особисто. Його ім’я назавжди вписане в історію боротьби України за свободу та незалежність.