Сумуємо,плачемо,ти в наших серцях вічно житемеш.Нехай Господь прийме тебе у царство своє.
Про Героя
- Дата народження19 грудня 1986 р.
- Дата мобілізації10 березня 2022 р.
- Дата загибелі4 жовтня 2025 р.
- Вік ГерояНазавжди 38 р.
- Місце служби115 ОМБр
4 жовтня 2025 року Україна втратила свого сина Клюба Миколу Дмитривоча.
Ми втратили нашого Миколу.
Клюба Микола Дмитрович («Староста»), 1986 року народження, уродженець села Дитятин на Івано-Франківщині.
38 років…
Вік сили. Вік відповідальності. Вік, коли чоловік — опора для доньки, підтримка для батьків, надія для громади.
А він став щитом для всієї країни.
Микола народився і виріс у селі Дитятин — на благословенній прикарпатській землі, серед людей праці, честі й традицій. Саме там сформувався його характер: твердий, відповідальний, справедливий.
Він пройшов АТО. Він знав, що таке війна.
І коли у 2022 році ворог знову прийшов на нашу землю, він не вагався ні хвилини. Перебуваючи на посаді старости, міг залишитися в тилу. Міг берегти себе. Але не зміг. Бо совість не дозволила. Бо серце було українським. Він не просто говорив про обов’язок – він показав приклад. Надихнув добровольців і сам став до лав захисників.
Солдат. Гранатометник. Боєць 115-ї окремої механізованої бригади.
Його дорога — крізь пекло Серебрянського лісу, Лисичанська, Сіверськодонецька, Костянтинівки, Куп’янська, Торецька, Покровська…
Дорога крізь втрати, втому, холод і біль.
Двічі поранений.
Двічі повертався в стрій.
Бо не міг інакше. Бо там були його побратими. Бо не міг залишити своїх. Бо там була його Україна. Бо так вихований.
За свою службу Микола був відзначений державними та військовими нагородами — відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня від Головнокомандувача Збройних Сил України, відзнакою «Лицар бойового чину» Івано-Франківської обласної ради.
Але найвищою нагородою для нього була довіра побратимів і вдячність людей.
4 жовтня 2025 року в районі села Торське Краматорсткого району Микола прийняв стрілецький бій. Прикривав відхід своїх товаришів. До останнього подиху залишився вірним присязі.
Він залишився.
Щоб інші жили.
Він віддав усе. Без залишку.
Своє життя — за нашу свободу.
У Миколи залишилася донька…
Хворі батьки…
Для них тепер тиша буде іншою. Дім буде іншим. Життя — іншим.
Для громади він назавжди залишиться не лише воїном, а Людиною — чесною, сильною, справжньою.
Неможливо знайти слова, які зменшать цей біль.
Можна лише схилити голову.
Подякувати.
І пам’ятати.
Світла пам’ять тобі, Миколо.
Ти став у Небесний стрій.
Героям слава.
Дописи про Героя (3)
Любов
24 лютого 2026 р.
Христина
23 лютого 2026 р.
Сумую за тобою,дорогий брате.
Ти ,найкращий.Спочивай з Богом.Ти , найкращий.
Клюба Василь
14 лютого 2026 р.
Спогад про брата
Остання наша зустріч відбулася 30 вересня 2025 року, перед святом Покрови.
Святом захисників. Святом воїнів.
Ми обоє військові. Бачилися рідко.
Але завжди знаходили можливість зустрітися.
Так склалося, що останні роки ми частіше перетиналися на фронті, ніж удома.
Того дня все було по-простому.
Попили кави. Перекинулися жартами.
Про службу не говорили — і так усе було зрозуміло без слів.
Два брати.
Два військові.
Дві долі, пов’язані кров’ю і війною.
Перед Покровою…
Перед святом тих, кого Пресвята Богородиця бере під свій покров.
Тоді навіть не думалося, що ця зустріч стане останньою.
Він був спокійний. Як завжди.
Стриманий. Усміхнений. Сильний.
У його погляді не було страху — лише впевненість і внутрішня тиша.
Тепер я часто повертаюся думками до тієї кави.
До тих кількох хвилин простого братського тепла.
До короткого «побачимось».
Ми не знали, що більше не побачимось.
Я вдячний Богові за ту зустріч.
За ті слова. За ту тишу між нами, у якій було більше, ніж у довгих розмовах.
Я пишаюся тобою, брате.
Ти зустрів Покрову вже під небесним покровом.
Ти назавжди залишишся зі мною.