Олег Миколайович Оксенюк народився 23 березня 1994 року в селі Старосілля на Волині. Тут минули його дитинство та юність. Рідні й знайомі згадували Олега як працьовиту, відповідальну й рішучу людину, яка не залишалася осторонь, коли комусь була потрібна допомога. Ще змалку він вирізнявся фізичною силою та любов’ю до спорту, а з роками до цього додалися витримка і звичка покладатися передусім на власну працю.

Олег навчався у Старосільській школі, після якої вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. У юності займався важкою атлетикою, виборюючи призові місця на змаганнях у різних містах України.

У 2010 році Олег продовжив навчання у Колківському професійному ліцеї. За три роки опанував кілька практичних спеціальностей: тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, водія автотранспортних засобів. Уміння працювати з технікою згодом стало важливою частиною і його цивільної роботи, і військової служби.

Після навчання Олег пройшов строкову службу в Національній гвардії України, а потім вирішив залишитися у війську. Один за одним підписував контракти й загалом понад шість років служив у Національній гвардії у місті Золочів. Це вже був свідомий професійний вибір: армійський порядок, підготовка, техніка, відповідальність і служба стали звичною частиною його життя.

Згодом Олег вирішив спробувати цивільне життя. Працював на екскаваторі в Луцькому «Автодорі», проживав у селі Острожець на Дубенщині. У його житті з’явилися сім'я, дім і плани на майбутнє, пов’язані вже не лише зі службою. Проте багаторічний військовий досвід залишався з ним, і після початку повномасштабної війни він знову став потрібним там, де був найбільш підготовленим.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року Олег повернувся до своєї військової частини. У 4-му окремому загоні Центру спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України він служив старшим інструктором з водіння 1-ї бойової групи спеціального призначення (бойового та матеріально-технічного забезпечення). Багаторічний досвід служби та роботи з технікою став основою його щоденної роботи в підрозділі.

Олег виконував бойові завдання на різних напрямках. Серед них були завдання на території Курської області, а в останній період служби — бої поблизу Покровська. Він належав до тих військовослужбовців, чия робота часто залишається поза кадром: без неї неможливі рух групи, робота техніки й виконання завдання. Побратими знали його як досвідченого військового, який добре знав свою справу і на якого можна було покластися.

Та за межами служби Олег передусім залишався сином, братом, чоловіком і батьком. У нього були батьки — Марія Федорівна та Микола Григорович, молодший брат Павло, дружина Мар’яна. Разом із Мар’яною він виховував маленького Тимофія, якого прийняв як рідного сина.

Улітку 2025 року дружина Олега, Мар’яна, вже була вагітна і взимку подружжя чекало на народження донечки Христинки. У жовтні 2025 Олег планував сімейне свято, на якому мали дізнатися стать малюка. Нажаль він так і не встиг потримати маленьку донечку на руках.

«Брат був бойовий, міцний тілом і духом. У нас була чоловіча дружба та велика підтримка», — згадував Павло. Рідні чекали, що Олег знову приїде додому, і будували звичайні сімейні плани, у яких його повернення було чимось само собою зрозумілим.

15 серпня 2025 року Олег виконував бойове завдання на Покровському напрямку. Близько 14:54 противник завдав удару FPV-дроном по броньованій машині Senator Roshel, у якій перебували військовослужбовці. Олег дістав осколкові поранення, несумісні з життям, і загинув на місці. Йому був 31 рік.

Наступного дня, 16 серпня 2025 року, наказом командувача Національної гвардії України №296 о/с Олегу Оксенюку посмертно присвоїли військове звання молодшого лейтенанта. Це стало останнім офіційним записом у його військовій біографії — після багатьох років служби, повернення до війська у 2022 році та участі в бойових завданнях у складі 4-го окремого загону «Омега».

19 серпня в селі Острожець, яке за 7 років стало для Олега домівкою, з ним прийшли попрощатися рідні, друзі, сусіди і знайомі.» Біля будинку, в якому мешкав, відбулася заупокійна служба. Звідти траурний кортеж вирушив до його рідного Старосілля на Волині. Чин поховання провели у Свято-Успенському храмі. Олега Оксенюка поховали з військовими почестями на місцевому кладовищі, поруч з іншими захисниками України.

За тридцять один рік Олег устиг пройти шлях від волинського хлопця, який захоплювався важкою атлетикою і вчився працювати з технікою, до професійного військовослужбовця та бійця спецпідрозділу. У його житті були роки контрактної служби, спроба повернутися до мирної роботи, родина, а після лютого 2022-го — знову військо і бойові завдання. Він не був людиною гучних слів. Про нього більше говорили конкретні речі: служив, працював, допомагав, дбав про своїх і повернувся до строю тоді, коли країні були потрібні люди з його досвідом.

Для побратимів Олег Оксенюк, позивний «Бурбон», залишився військовим, якому довіряли. Для рідних — сином, братом, чоловіком і батьком, якого чекали вдома. Саме таким його й зберігає пам’ять: сильним не лише у бою, а передусім у відповідальності за людей поруч і у вірності власному вибору.