ГО «УКРАЇНСЬКИЙ ШТАБ МІЖНАРОДНОЇ ДИПЛОМАТІЇ»
Ми надішлемо вам сповіщення, коли на сторінці Героя з'являться нові важливі оновлення: дописи, фото, відео, аудіо, свічки пам'яті та інші події вшанування. Ви можете керувати підпискою у будь-який момент - відписатись можна одним натисканням цієї ж кнопки.
Олександр Кочергін, 45 років
Звідки родом: м. Покров, Дніпропетровської обл.
Професія: старший зміни охорони Покровського гірничо-збагачувального комбінату
Девіз: «Якщо робити – робити на совість»
Де найбільше любив бувати: не важливо, де, аби у родинному колі
Улюблена пісня: «Мам» Скрябіна
Улюблена страва: гороховий суп
Хобі: вдосконалення побутового газового обладнання, автомобілі, техніка. Також полюбляв співати
Мрія: мати власне авто, облаштувати сімейний будинок, подорожувати Україною разом із родиною
Життєпис героя
Народився Олександр 11 березня 1979 року у місті Покров, що на Дніпропетровщині. Мав близькі стосунки з татом, який заохочував хлопчика до роботи з технікою. Пізніше величезну роль у вихованні Саші відігравали бабуся з дідусем. Саме завдяки їм він зростав акуратною дитиною, вчився давати друге життя поламаним речам, полюбив майструвати.
1986 року Олександр пішов у перший клас місцевої школи №2. Після завершення вступив до Нікопольського сільськогосподарського технікуму, де вивчився на механіка.
1999 року проходив строкову службу у місті Саки, що в Криму. Повернувшись до цивільного життя, працював на ремонтно-механічному заводі. Згодом влаштувався охоронцем у Покровський гірничо-збагачувальний комбінат.
25 серпня 2007 року Олександр побрався з коханою Тетяною. 30 березня 2008 року у пари народився син Євген, а 22 березня 2011 – Анатолій.
З 2022 року чоловік став на захист країни у лавах 17 окремої танкової бригади. Служив старшим водієм, був у званні молодшого сержанта. Мав позивний IVECO за назвою автівки, якою керував на війні.
У складі свого підрозділу обороняв Херсонщину, Донеччину, зокрема Бахмут, Червону Гору, Часів Яр. Нагороджений відзнакою «Ветеран війни», «За заслуги перед містом» та медаллю «Захиснику Вітчизни».
27 червня 2024 року під час бойового завдання Олександр Кочергін загинув. Мінометний обстріл застав героя у селі Уди Богодухівського району Харківщини.
Захисника поховали 4 липня 2024 року на Центральному кладовищі рідного Покрова.
У рідному Покрові Олександру Кочергіну посмертно присвоєно звання «Почесного громадянина». У школі, де він навчався, відкрита його меморіальна дошка. Ім’я героя також закарбовано у декількох книжках, зокрема «Голос пам’яті» та «70 історій незламни» (частина 2) Надії Стрельченко (Усмішки). Публікації з історією Олександра заплановані й в інших книгах.
Минулого року Тетяна вперше організувала міський автопробіг, що відбувся 29 серпня, до Дня пам’яті захисників. А в тих закладах Покрова, що долучилися до акції «Стіл пам’яті», для Олександра було зарезервоване місце. Також у місті кожну першу п’ятницю місяця тепер проходить акція «Свічка пам’яті», коли всі охочі можуть запалити вогник у пам’ять про полеглих героїв.
Рідні ремонтують будинок, про який так мріяв їхній чоловік і тато, і який встиг придбати за рік до своєї загибелі. У ньому є куточок, біля якого збирається родина, аби згадати свого героя. Поряд із лампадкою там зберігаються шеврони, прапор, нагороди. А зі світлини дивляться рідні очі.
Телефон Олександра також вдома, ввімкнений. Він періодично оживає дзвінками від людей з різних куточків України. Часто набирають із сіл, які герой боронив від ворога. Переважно люди старшого віку, яким ремонтував опалення у розбитих будинках чи приносив їжу. Щойно дізнаються, що захисника не стало – оплакують як рідного.
https://docs.google.com/document/d/1rDG3WlXizPAwGPRmByoPavdcJAi42h8Fe_TEL8SmBDc/edit?usp=drivesdk
АТагір, побратим:
Я знав Олександра з весни 2022 року. Пам’ятаю, як командир призначив його на посаду водія. Він був безвідмовним там, де треба допомогти. Завжди усміхнений, з позитивним настроєм попри всі складнощі. І дуже відповідальний. Коли потребував лікування, робив це, не покидаючи стрій.
АСпогади .
Вадим, побратим:
Олександр був нашим водієм. Дуже надійний, завжди спокійний, зібраний. На нього можна було покластися, бо він знав свою справу і ніколи не підводив. Він загинув, героїчно виконуючи завдання. Служити з ним було честю. Світла пам’ять.
АСпогади :
Галина Каранчук, хрещена:
Саша мав не лише золоті руки – душу золоту.
Він ріс такою охайною, відповідальною дитиною. Сам піклувався про свої речі, доглядав за іграшками. Коли тато з дідусем щось лагодили – крутився поруч, щоб подивитися, запам’ятати. Потім допомагав все прибирати. А під час строкової служби в юності усі його найкращи риси проявилися особливо яскраво, тож його дуже швидко забрали в штаб, працювати водієм. Рідним потім навіть листа надсилали з подякою за виховання Саші.
Він сам навчився ставити індивідуальне опалення, ремонтував сантехніку. Якщо у когось ставалася побутова аварія, а грошей не було – безкорисно все ремонтував. Міг хіба чаю гарячого попросити, бо приходив одразу після роботи. Дуже чуйним був.
Хоча життя мав не просте – з юності опікувався мамою і молодшим братом. Зі мною ще міг поділитися, як йому важко. Для інших завжди був як сонечко. В його домі хмар не було.
Як потрапив на війну, піклувався про побратимів. Придумував, як зробити якесь опалення, подати хлопцям гарячу воду. На машину завжди сам запчастини купував. Говорив: «Якщо я зараз грошей пожалію, вона може зупинитися в непідходящий момент і буде трагедія».
Востаннє коли ми бачилися – співали разом до ранку.
Тепер я дивлюсь ці відео, і вони гріють серце.
АСпогади:
Тетяна Кочергіна, дружина:
Ми відчували одне одного на відстані.
Познайомились, коли Саша встановлював індивідуальне опалення для моєї подруги. Я відразу зрозуміла, що це моя людина. Він був люблячим і турботливим – усе робив для сім’ї. Наші діти знали, що можна запитати тата, і він все дозволить.
Між нами був сильний зв’язок – могли одночасно почати телефонувати, якщо хотіли поговорити. Ніколи надовго не розлучалися. Дуже любили подорожувати разом – спозаранку раптом вирішили, за пів години вже зібралися і рушили в дорогу.
Він дуже любив техніку. Про машину, якою керував на війні, піклувався сам. Завжди тримав її у чистоті. Коли була змогла – щось робив по дому. У свій останній день замовив будматеріали. Планував почати ремонт, як приїде у відпустку. Ми з ним розмовляли тоді – він обіцяв приїхати на мій день народження за кілька днів. А повернувся вже «на щиті».
Я відчула, коли Саша загинув. Він завжди давав знати, як повертався із завдання.
А тут доба минула, а телефон мовчить. Мене заспокоювали, але я вже розуміла, що його не стало. У той день він наче приходив попрощатися – вночі я почула стукіт по бильцю ліжка.
Саша завжди робив так, коли хотів поговорити.
