Олександр Бойко народився 3 грудня 1981 року у Вознесенську на Миколаївщині. Тут минули його дитинство і юність, тут він закінчив загальноосвітню школу № 7. Про ранні роки Олександра у відкритих матеріалах збереглося небагато подробиць, і тому важливіше не домальовувати їх заднім числом, а триматися того, що відомо напевно: ще зовсім молодим він обрав військову професію і вже у сімнадцять років пов’язав із нею подальше життя. У 1999 році вступив до Одеського інституту сухопутних військ, а 2004-го завершив навчання за спеціальністю «Інженер з експлуатації та ремонту ракетно-артилерійського озброєння».

Цей вибір виявився не коротким епізодом молодості. Від випуску з інституту і до останнього бойового виходу Олександр залишався кадровим військовим. Змінювалися гарнізони, частини, посади й характер завдань, артилерійська спеціальність поступово поступилася місцем спецпризначенню та розвідці, але служба залишалася основою його дорослого життя. Саме у війську його знали найдовше і саме спогади людей, які служили поруч, найкраще пояснюють, яким він був. Один із товаришів згадував, що Олександр як командир дуже чітко відчував межу між вимогливістю і людським ставленням: коли треба було бути жорстким — був жорстким, коли ситуація дозволяла — умів підтримати. «Хлопці до нього тягнулися і за ним йшли. Його поважали», — говорив побратим. Інший товариш, Олександр Івахов, пригадував перше знайомство майже з усмішкою крізь сльози: високий, міцний Олександр зайшов і так потиснув руку, що «аж хруснуло». Перше враження він назвав одним словом — «супермен». За цією напівжартівливою характеристикою стояла цілком земна річ: фізично сильна людина, присутність якої запам’ятовувалася.

Особливо точно про Олександра говорила його дружина Світлана. Для неї він був передусім не офіцером зі службової характеристики, а чоловіком, з яким доводилося жити у звичному для військової родини ритмі — переїзди, відрядження, довгі періоди очікування і короткі телефонні розмови. Після десяти років служби у Хмельницькому родина переїхала до Івано-Франківська, коли Олександр перейшов до Національної гвардії. Навіть із району АТО він намагався берегти домашній світ від того, що відбувалося на війні: перед виходом на завдання повідомляв, що буде зайнятий і просив не телефонувати, не називаючи ані місця, ані області. Світлана дотримувалася цього правила. А вранці, коли була можливість, він писав їй короткі повідомлення — про любов, про те, що пам’ятає і чекає зустрічі. У цих кількох рядках було те приватне життя Олександра, яке існувало поруч із закритою роботою розвідника.

Світлана називала чоловіка «найбільш непідкупною і найбільш справедливою людиною». Це важливе свідчення ще й тому, що воно збігається з тим, як його описували товариші по службі. У різних людей залишився схожий образ: вимогливий командир, який умів тримати дисципліну, але не втрачав людського ставлення; офіцер, якого поважали не за погони, а за те, як він поводився з людьми і як працював разом із ними.

Військова служба

Після випуску з Одеського інституту сухопутних військ у 2004 році Олександр розпочав офіцерську службу у 24-й окремій механізованій бригаді в Яворові. Спочатку був інженером реактивного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи, у 2004–2005 роках — заступником командира гаубичної самохідно-артилерійської батареї з озброєння. Це була служба за отриманою спеціальністю: техніка, озброєння, відповідальність за справність складних систем і за підрозділ. Але вже у березні 2005 року його військовий шлях різко змінив напрямок — Олександр перейшов до 8-го окремого полку спеціального призначення, у Хмельницькому.

Наступні десять років були пов’язані зі спецпризначенням. Олександр служив командиром групи спеціального призначення, помічником начальника служби ракетно-артилерійського озброєння технічної частини, а з 2012 року — старшим офіцером розвідувально-інформаційного відділення штабу полку. Цей перелік посад показує рідкісне поєднання досвіду: він знав озброєння як інженер, роботу малої групи як командир і розвідку як штабний офіцер. До початку війни у 2014 році за його плечима вже було близько десяти років професійної військової служби, більша частина — у підрозділі спеціального призначення.

Коли російська агресія перейшла у відкриту збройну фазу на сході України, для Олександра почалася вже не навчальна, а бойова частина служби. У складі 8-го окремого полку спеціального призначення він виконував завдання в районі проведення антитерористичної операції на Донеччині та Луганщині. Серед відомих епізодів його бойової біографії — участь у прориві блокади Луганського аеропорту. Значна частина роботи військової розвідки й спецпризначення за своєю природою не ставала публічною, однак відомо, що Олександр працював як безпосередньо на лінії зіткнення, так і під час розвідувально-пошукових та оперативно-профілактичних заходів проти незаконних збройних формувань.

У квітні 2015 року він перейшов до Національної гвардії України — до реформованого підрозділу спеціального призначення, який був переведений до Івано-Франківська і розміщувався на базі 50-го полку НГУ. Олександр обійняв посаду заступника командира окремого загону спеціального призначення «Вега-Захід» Західного оперативно-територіального об’єднання НГУ та командира 2-ї розвідувально-пошукової групи спеціального призначення. Для нього це був наступний рівень відповідальності: тепер він не просто виконував завдання розвідника, а відповідав за людей, які йшли на них разом із ним.

Бойовий шлях

У 2014–2017 роках Олександр неодноразово виїжджав у район АТО. За наявними матеріалами, відрядження 2017 року було для нього вже п’ятим. Він проводив спеціальну розвідку, розвідувально-пошукові заходи, працював на лінії зіткнення та в районах, де виявляли й нейтралізовували діяльність незаконних збройних формувань. Серед результатів, які стали відомими поза межами підрозділу, — затримання російського офіцера-розвідника, який діяв на боці незаконних збройних формувань, та виявлення місця дислокації великого польового табору противника чисельністю близько 1500 осіб. Для розвідника саме такі результати говорять більше за будь-які загальні характеристики: знайти те, що противник намагався приховати, встановити його сили й наміри, дати своїм підрозділам інформацію раніше, ніж вона стане очевидною на полі бою.

30 квітня 2017 року Олександр знову вирушив на схід — до Луганської області. Світлана пізніше згадувала, що цього разу він був не таким, як під час попередніх відряджень: більш сумним і тривожним. Вона намагалася розпитати, що сталося, але чоловік не пояснював і, за її словами, намагався відгородити її від поганого. Ці слова важливо залишити саме спогадом дружини, а не перетворювати на передчуття чи літературний знак: війна сама по собі давала достатньо причин для тривоги.

Уранці 3 червня, близько шостої, Світлана отримала від Олександра повідомлення. Вона згадувала, що завжди чула його повідомлення і прокидалася, але того ранку прокинулася лише о 6:30. Відписала. Олександр більше не відповів. Світлана прийшла на роботу, а близько 8:27 він сам їй зателефонував:

— Зай, буду зайнятий. Цілую. Люблю. Живу тільки вами.

Світлана відповіла, що і вони його люблять, та запитала, коли він набере.

— Скоріш за все — ввечері, — відповів Олександр.

Вечір уже так і не наступив.

3 червня 2017 року розвідувальна група із шести військовослужбовців на чолі з підполковником Бойком вийшла із Золотого на бойове завдання. Район роботи — поблизу Катеринівки та окупованого Первомайська, неподалік залізничної станції Садовий, у лісосмузі біля Кабанячого поля. Близько 10:28 група вступила у вогневий контакт із противником. За свідченнями бійців, Олександр дістав численні кульові поранення. Йому намагалися надати допомогу; в матеріалах, оприлюднених одразу після події, деталі цієї спроби передавалися по-різному, а сама Світлана пізніше говорила, що чула від військових кілька версій. Достеменно відомо головне: через вогонь противника евакуювати командира під час бою не вдалося. В окремих спогадах розвідників зазначалося, що Олександр залишився прикривати відхід групи.

Близько 17:00 п’ятеро розвідників повернулися до розташування 24-ї механізованої бригади у Золотому. Командира з ними не було. З цього моменту історія останнього бою Олександра отримала продовження, якого ніхто з його близьких не міг уявити. Коли на вказане місце почали виходити пошукові групи, самого офіцера там не знайшли. Виявляли предмети екіпірування, але питання про те, де Олександр, залишалося без відповіді. Перші повідомлення для родини були суперечливими: спочатку Світлані сказали про загибель чоловіка і підготовку до поховання, потім повідомили, що тіла немає; згодом з’явилися непідтверджені відомості про можливий полон і можливість обміну.

Для родини почалися тижні невизначеності. Світлана не прийняла ситуацію, у якій чоловік міг просто зникнути після бойового виходу. Вона розмовляла з його товаришами по службі й командуванням, письмово зверталася до керівництва Національної гвардії, Збройних Сил, Служби безпеки України та прокуратури, їздила до Києва, зверталася через журналістів і соціальні мережі. Наприкінці червня пресслужба Національної гвардії повідомляла про непідтверджені дані, що офіцера може утримувати один із ворожих підрозділів. 21 липня біля Адміністрації Президента України відбулася акція з вимогою знайти зниклого розвідника; Світлану запросили до приймальні, де пообіцяли сприяти пошукам. Вона продовжувала вірити, що Олександр живий, і вимагала одного — знайти його та повернути додому.

Лише 12 серпня, більш ніж через два місяці після бою, з’явилася остаточна звістка. У Міністерстві внутрішніх справ повідомили, що тіло Олександра Бойка знайдене пошуковою групою та доправлене до Сєвєродонецька. Керівник групи з обміну полоненими «Патріот» Олег Котенко тоді пояснив, що тіло не передавали з боку противника — його знайшли в «зеленці», ймовірно, неподалік від місця загибелі. Пошук, який для дружини, родини та побратимів тривав усе літо 2017 року, завершився можливістю нарешті повернути Олександра додому.

Пам’ять

16 серпня 2017 року підполковнику Олександру Бойку посмертно присвоїли військове звання полковника. Через три дні, 19 серпня, з ним прощався Хмельницький — місто, з яким були пов’язані десять років його служби у 8-му окремому полку спеціального призначення. Ще до початку церемонії на майдан Незалежності приходили військові, ветерани, друзі й містяни. Люди ставали на коліна, проводжаючи офіцера в останню путь. Погони полковника та наказ про присвоєння звання передали Світлані. Поховали Олександра на Алеї Почесних поховань кладовища у мікрорайоні Ракове в Хмельницькому.

2 вересня 2017 року Указом Президента України № 259/2017 Олександра Бойка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, та зразкове виконання військового обов’язку. Він також був відзначений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». 20 вересня 2017 року йому посмертно присвоїли Почесну відзнаку Хмельницької міської громади «Мужність і відвага» та звання Почесного громадянина Хмельницького. 19 квітня 2019 року звання Почесного громадянина присвоїв йому і рідний Вознесенськ. 1 червня 2019 року, напередодні другої річниці загибелі, на могилі Олександра урочисто відкрили та освятили пам’ятник.

У нагородних формулюваннях залишилися слова про мужність, самовідданість і виконаний обов’язок. У військовій біографії — назви частин, посад, операцій і п’ять відряджень на війну. Але головна пам’ять про Олександра залишилася не в нагородах. Вона — у спогадах побратимів, які говорили про нього не як про посаду чи звання, а як про командира, за яким ішли. У словах друга, який під час прощання зміг сказати лише: «Він був кльовим другом і командиром». У наполегливості Світлани, яка понад два місяці не дозволяла історії чоловіка перетворитися на сухе «зник безвісти» і боролася за те, щоб його знайшли та повернули додому. У повазі військових, які знають, що авторитет у спецпідрозділі неможливо отримати лише разом із посадою.

Олександрові було тридцять п’ять. Тринадцять років після випуску з військового інституту він прослужив офіцером, дванадцять із них — у підрозділах спеціального призначення та розвідки. Його дорога пройшла від артилерійського дивізіону в Яворові через 8-й окремий полк спеціального призначення, бої за Луганщину і «Вегу-Захід» до останнього виходу із Золотого 3 червня 2017 року. У розвідці багато зробленого залишається без широкого розголосу. Та про ціну такої служби свідчить найпростіше: люди, які були поруч з Олександром Бойком, довіряли йому і йшли за ним. Для командира це, мабуть, одна з найточніших мір пам’яті.