Павло
Митюк

Павло Митюк народився 11 липня 1997 року на Львівщині у багатодітній родині й був найстаршим сином. Для молодших братів і сестер він був старшим братом не лише за віком. Рідні згадують людину, на яку можна було покластися: Павло міг підтримати, порадити, пожартувати, а інколи зрозуміти без зайвих слів. Ще задовго до військової служби в ньому вже були помітні відповідальність за близьких і звичка не залишатися осторонь.

Павло був активним, допитливим і дуже товариським. З роками коло його інтересів лише ширшало: спорт, автомобілі, техніка, військова справа, медицина. Якщо щось його захоплювало, він намагався розібратися в цьому глибше. Рідні казали, що з ним можна було говорити майже про все. Він легко сходився з людьми, міг першим заговорити з незнайомцем і знаходив спільну мову з дуже різними людьми. У пам’яті близьких Павло залишився веселим, енергійним і дуже живим — людиною, якої, за їхніми словами, «всюди було багато».

Окреме місце у житті Павла займала віра. У Львові він був парафіянином Храму Вознесіння Господнього УГКЦ на Левандівці та членом вівтарної дружини. Ця сторінка його життя важлива для розуміння того середовища і цінностей, у яких він зростав і які залишалися поруч із ним у дорослому житті.

Ще у школі Павло захопився бойовим гопаком — українським бойовим мистецтвом, відтвореним на основі елементів традиційного козацького бою. Він тренувався у Школі Бойового Гопака «Шаблезуб», брав участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях. Спорт став для нього школою дисципліни: вчив витримувати навантаження, долати труднощі, ставити перед собою конкретні цілі й послідовно працювати, щоб їх досягти.

Згодом до бойового гопака додалися змішані єдиноборства і постійні заняття в залі. Павло цікавився не лише тим, як стати сильнішим. Він вивчав будову людського тіла, роботу м’язів, читав про медицину, намагався зрозуміти, як тренуватися правильно. У цьому вже проглядалася риса, яка пізніше стане важливою у війську: якщо його щось захоплювало, він хотів знати це до деталей.

Павло постійно шукав новий рівень для себе — у спорті, знаннях, згодом у службі. Рідні згадували, що він багато мріяв, хоча можливостей для здійснення багатьох мрій було небагато. Це його не зупиняло. Він звик рухатися до бажаного так само, як на тренуваннях: ставити невелику мету, досягати її й братися за наступну.

Службу в Національній гвардії України Павло почав ще до повномасштабної війни. Після строкової служби він продовжив військовий шлях за контрактом; у липні 2018 року підписав контракт і служив кінологом у військовій частині 4114. Павло любив тварин, особливо собак, тому кінологічна служба була йому близькою. Водночас він уже тоді прагнув більшого — хотів пройти відбір до підрозділу спеціального призначення.

У листопаді 2018 року відбувся його перший тримісячний бойовий виїзд на Схід, у район бойових дій. Для молодого військовослужбовця це став непростий досвід. Після повернення Павло не приховував, наскільки важко йому було пережити побачене і знову звикнути до мирного життя. Водночас він залишався внутрішньо зібраним і говорив рідним: «Я сильний, я витримаю, я переборю це». Наступного року він знову вирушив на бойове завдання.

Після першого бойового виїзду мрія про спецпідрозділ не зникла. Навпаки, стала конкретною метою. Павло багато тренувався, читав спеціальну літературу, цікавився снайперською підготовкою, вивчав специфіку служби у підрозділах спеціального призначення і готувався до відбору. У родині добре пам’ятали один із його фінальних етапів — три раунди спарингу. Після них Павло надіслав фотографії: втомлений, побитий, але, за словами рідних, щасливий, як дитина. Він пройшов відбір, до якого довго себе готував.

Так Павло прийшов до підрозділу спеціального призначення. У 4-му окремому загоні Центру спеціального призначення «ОМЕГА» він служив старшим сержантом, інструктором групи спеціального призначення (кінологічної). Для Павла це була не випадкова зміна місця служби, а мета, до якої він ішов через тренування, навчання і відбір.

23 березня 2018 року Павло познайомився з Дариною. Вона працювала продавчинею в магазині, а Павло прийшов допомогти братові під час закриття. Кілька прогулянок переросли у стосунки. Невдовзі Павло підписав контракт, а вже восени поїхав у свій перший тримісячний бойовий виїзд. Їхні стосунки від самого початку вчилися жити поруч із військовою службою — очікуваннями, розлуками й короткими поверненнями додому.

Рівно через рік після знайомства, 23 березня 2019 року, Павло зробив Дарині пропозицію. 13 липня того ж року вони одружилися. Згодом у подружжя народився син Ярослав. Коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопчикові було дев’ять місяців.

Для Павла родина була тією частиною життя, до якої він повертався між службою і виїздами. Рідні особливо часто говорять про схожість Ярослава з татом — у рисах обличчя, повадках, енергійності. Для сім’ї ця схожість стала одним із найбільш особистих нагадувань про Павла.

Павло багато мріяв і поза військом. Хотів автомобіль, хотів поїхати до США, побачити каньйон, відкрити для себе інший світ. У цих мріях не було нічого показного — вони були дуже звичайними для молодого чоловіка, який тільки починав будувати власне життя. Після його загибелі Дарина говорила, що поступово намагається здійснювати те, про що він колись розповідав. Так мрії Павла залишилися частиною життя родини.

Ранок 24 лютого 2022 року застав Павла вдома. Він прокинувся і сказав Дарині, що його викликають на службу і що цього разу тривога не навчальна. Коли вона вийшла в коридор, він уже стояв зібраний із речами. Разом вони спустили його речі до автомобіля. Павло попрощався з дружиною і дев’ятимісячним сином та поїхав до підрозділу.

Після цього сім’я побачила його лише раз. Павло майже постійно був на завданнях. Через побратимів і знайомих Дарина дізнавалася, що він був на Житомирщині, Київщині та Чернігівщині. Згодом сам Павло повідомив, що перебуває на Харківщині, де тривали важкі бої за Ізюм.

Про деталі служби родина знала небагато. Залишалися короткі дзвінки, повідомлення, уривки інформації й постійне очікування. Незадовго до загибелі Павло записав привітання мамі до Дня матері: подякував їй за все, сказав, що любить і сумує. Для рідних цей запис став одним із останніх спогадів про його голос.

12 травня 2022 року Павло перебував поблизу Ізюма. У складі снайперської групи він вирушив на бойове завдання. За спогадами командира, перед цим була проведена дорозвідка. Завдання групи було пов’язане з районом розташування російської бронетехніки та виявленням військовослужбовців противника, які нею керували.

Група рухалася на пікапі, Павло їхав зверху. Військові проїхали блокпост, а невдовзі по автомобілю відкрили вогонь із засідки. За словами командира Павла, нападники були російськими військовими, переодягненими в українську форму. Павло отримав смертельне кульове поранення і загинув одразу. Йому було 24 роки — до двадцять п’ятого дня народження залишалося два місяці. Інші військовослужбовці в автомобілі були поранені, але вижили.

Того ранку Павло ще писав близьким. У переписці залишилися звичайні речі — короткі повідомлення, жарти, згадка про те, що він погано спав. Ніхто не міг знати, що ця буденна розмова стане останньою. Пізніше родині повідомили про його загибель.

Прощання з Павлом відбулося 15 травня 2022 року у Храмі Вознесіння Господнього УГКЦ на Левандівці — тому самому храмі, парафіянином і членом вівтарної дружини якого він був. У храмовому повідомленні після його загибелі дякували Павлові за вірність Богові, Церкві, Україні та рідним, а його батькам — за виховання сина.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за вірність військовій присязі Павла Михайловича Митюка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Та для родини Павло залишився насамперед не званням, нагородою чи епізодом військової історії. Для матері — старшим сином, образ якого вона й далі бачить у щоденних речах. Для шістьох братів і сестер — людиною, на яку можна було спертися і з якою часто було достатньо одного погляду. Для Дарини — чоловіком, із яким вони тільки починали будувати спільне життя. Для Ярослава — батьком, якого він майже не встиг пізнати, але на якого, за словами рідних, дедалі більше схожий.

Мати Павла говорила про це просто: «Завжди таке відчуття, що він біля мене. Єдине, що я не можу — його обняти». У цих словах — те, що не передають ані службова характеристика, ані перелік нагород.

Павла важко вмістити в одну коротку характеристику. Він був дисциплінованим спортсменом і водночас людиною, яка любила жартувати. Військовим, який свідомо прагнув до спецпідрозділу, і молодим батьком, що мріяв про подорожі. Кінологом, який любив собак, і спецпризначенцем, що багато читав і готував себе до складнішої служби. Після першого бойового виїзду він не приховував пережитого — і це теж важлива частина його образу. За формою, званням і бойовою біографією залишається жива людина — саме такою Павла пам’ятають найближчі.

Павлу назавжди залишилося 24. За цей час він устиг стати чоловіком і батьком, пройти бойові виїзди й здійснити одну зі своїх головних мрій — служити у спецпідрозділі. Але пам’ять про Павла Митюка не зводиться до обставин його останнього бою. Вона складається з усього його життя: характеру, наполегливості, любові до близьких, мрій, служби і тих звичайних моментів, у яких людина найбільше залишається собою.