Майор Собків Роман Васильович («Пума»)

08.04.1989 – 24.03.2022

Майор Роман Собків належав до тих офіцерів, для яких служба ніколи не була просто професією. Вона стала його способом життя, внутрішнім вибором і особистою відповідальністю за людей поруч. Спокійний, витривалий, вимогливий до себе й уважний до інших, він пройшов шлях від строковика до командира бойової групи спецпризначення, здобувши повагу побратимів не гучними словами, а власними вчинками. Його життя стало прикладом офіцерської честі, а його останній бій — прикладом самопожертви заради своїх людей.

Роман Васильович Собків народився 8 квітня 1989 року у селі Малі Дідушичі на Львівщині. Він був старшим із чотирьох дітей у родині й змалку звик відчувати відповідальність за молодших. У спогадах рідних Роман залишився сильним і надійним — старшим братом, який опікувався молодшими, і людиною, на яку завжди можна було покластися.

Після закінчення Великодідушицької школи він вступив до Стрийського вищого професійного училища №8. Здавалося б, перед ним могла бути цілком мирна професія, пов’язана з автомобільним транспортом, але вже у 2007 році, коли Романа призвали на строкову службу до внутрішніх військ МВС України, він зрозумів, що військова справа стала для нього справжнім покликанням. Служба припала йому до душі настільки, що вже за рік він вступив до Академії внутрішніх військ у Харкові.

Навчання далося йому непросто, але саме там остаточно сформувався характер майбутнього офіцера. Він був наполегливим, дисциплінованим і вимогливим до себе. У 2012 році Роман закінчив академію за спеціальністю «Автомобільний транспорт» і продовжив службу у лавах Національної гвардії України.

Чотири роки він служив у танковому підрозділі 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука. Саме там проявилися його організаторські здібності та талант командира. Побратими згадували, що Роман умів швидко орієнтуватися у найскладніших обставинах і приймати рішення тоді, коли інші губилися. Він не вимагав від підлеглих того, чого не був готовий зробити сам.

Понад рік свого життя Роман провів у бойових відрядженнях на Донбасі. У 2014 році він уперше поїхав у район бойових дій. Для молодої родини це був непростий момент. Дружина згадувала, що тоді дуже переживала, але Роман сказав їй прості слова, які багато пояснювали про нього самого: якщо не буде тих, хто стане на захист держави, українці втратять свободу. Для нього це не були гасла — це була особиста позиція.

У 2017–2018 роках він виконував службово-бойові завдання у Бахмутському районі Донецької області, забезпечував прикриття позицій та протидію диверсійним групам противника. Усі ці роки війни стали для нього школою досвіду, витримки й відповідальності за людей, яких він вів за собою.

У серпні 2021 року майора Романа Собківа перевели до окремого загону спеціального призначення «Омега», де він став командиром 3-ї бойової групи спеціального призначення. Тут його професійні якості розкрилися особливо яскраво. Він швидко заслужив авторитет серед підлеглих і повагу командування. Його цінували за спокій, рішучість і здатність залишатися зібраним навіть у критичних ситуаціях.

Поза службою Роман був людиною надзвичайно працьовитою. Любив спорт, займався самбо та гирьовим спортом, багато майстрував власноруч. Рідні згадували, що майже все у домі він зробив сам. Йому подобалося вчитися новому, розвиватися, вдосконалювати себе. У 2022 році він мав отримати звання магістра танкових військ, але війна обірвала ці плани.

Із початком повномасштабного російського вторгнення майор Собків разом зі своєю бойовою групою отримав завдання обороняти аеропорт «Київ». Дев’ять діб спецпризначенці тримали позиції, виявляли й затримували диверсійні групи противника, не дозволяючи ворогу створити плацдарм для наступу на столицю.

На початку березня 2022 року підрозділ Романа передислокували у район Гути-Межигірської на Київщині. Саме там точилися важкі бої за підступи до столиці. Ліси навколо були заповнені російськими диверсійними групами та передовими підрозділами ворога.

12 березня 2022 року група Романа Собківа потрапила у вогневу засідку. Противник відкрив шквальний вогонь. Під час бою Роман отримав поранення голови, але самостійно надав собі допомогу й залишився керувати боєм. Разом із групою старшого лейтенанта Віктора Головка було ухвалене рішення провести обхід ворожих позицій з флангу. Група Собківа прорвалася в тил противника й вступила у бій у глибині його оборони.

Невдовзі стало зрозуміло, що сили нерівні. Російські військові закидали українських бійців гранатами та застосовували вогнемети. У той момент Роман прийняв рішення, яке стало останнім у його житті, але врятувало життя його підлеглих. Він наказав групі відходити, а сам залишився прикривати їхній відступ.

Поки побратими виходили з-під удару та перегруповувалися, майор Собків продовжував вести бій сам. Він свідомо відволікав вогонь ворога на себе, розуміючи, що шансів вижити майже немає. У тому запеклому бою Роман загинув від множинних осколкових поранень.

Йому було лише 32 роки.

Тіло офіцера вдалося забрати лише через декілька днів, коли українські сили вибили окупантів із цих позицій. 25 березня 2022 року Романа Собківа поховали у рідному селі Малі Дідушичі.

Указом Президента України від 17 квітня 2022 року майору Роману Собківу було посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

У Романа залишилися дружина, маленька донька, батьки, брат і сестри. Для них він назавжди залишився люблячим чоловіком, турботливим батьком і надійною опорою родини. Для побратимів — командиром, який не залишив своїх людей навіть перед лицем смерті.

Його життєве кредо, записане у нотатнику — «Не жаліти, а вберегти» — стало не просто словами. У своєму останньому бою Роман Собків довів це власним життям.

Пам’ять про нього живе не лише у нагородах чи назвах. Вона живе у врятованих ним людях, у спогадах побратимів, і в усвідомленні того, якою ціною вистояв Київ навесні 2022 року.