Ростислав
Плечій

Молодший лейтенант, командир взводу зв’язку 4-го батальйону оперативного призначення «Сила Свободи» 4-ї бригади швидкого реагування Національної гвардії України «Рубіж» ПлечійРостислав Зіновійович народився 22 серпня 1992 року у місті Сколе Львівської області. Згодом разом із родиною переїхав до міста Стрия.

Із грудня 2022 року проходив службу у військовій частині м. Гостомель.

Загинув 13 червня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Спірне на Донеччині.

Пам’ять про нього — в серцях рідних, побратимів і вдячного народу.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня(Указ Президента України №726/2023) та присвоєно звання лейтенанта (посмертно). Ці відзнаки — це вдячна пам'ять цілого народу, спогади побратимів, сльоза матері, що несе його ім’я крізь роки.

Ростислав Плечій на позивний «Матвій» спочиває на Алеї Слави Стрийського кладовища.

Плечій Ростислав Зіновійович народився в сім’ї Ростислави і Зіновія Плечій . Батько – ветеран Органів Внутрішніх Справ, який з маленьких років життя прищеплював синові працьовитість, дисциплінованість, вміння відповідати за свої вчинки, бути щирим і чесним до друзів і тих, хто його оточує, бути незламним духом, ма ти – педагог, яка безмежно його любила і виховала гідну Людину з великої літери. Ростислав р азом з сестрою Лілею навчалися в Сколівській загальноосвітній школі №2, а згодом обоє навчалися в Тернопільському національному університеті, на юридичному факультеті. Сестра була для нього прикладом і авторитетом. Ростислав був дуже добрий, відкритий, турботливий, відповідальний і завжди розуміючий .

До дев’ятого класу Ростислав навчався у рідному місті Сколе, серед тихих карпатських вершин, де кожне дерево пам’ятає дитячий сміх і слід босих ніг у вранішній росі. Та згодом родина переїздить у м.Стрий, і вже тут, у загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів №3 імені Івана Франка, формувався його свідомий світогляд, характер, мужність і готовність до служіння.

Після закінчення школи Ростислав обрав шлях справедливості — вступив до Тернопільського національного економічного університету, де здобув фах юриста. Але доля вела його не лише до законів — а до закону честі, вірності присязі та служіння країні. У 2013 році він підписав контракт із військовою частиною 3002 Національної гвардії України у місті Львові, де став старшим радіотелеграфістом. 15 листопада того ж року він урочисто склав військову присягу на вірність Українському народові.

Та вже за два тижні — у ніч із 29 на 30 листопада — розпочалася новітня історія нашої країни. Під гаслом боротьби за свободу, гідність і майбутнє. Кривавий розгін спецпідрозділом «Беркут» студентів на Майдані Незалежності сколихнув серця мільйонів. І тоді, в час тривоги й неспокою, коли Львівщина блокувала військові частини, не даючи змоги перекинути підкріплення до Києва, родина Ростислава переживала тривожні ночі — між обов’язком і правдою, між наказом і сумлінням.

Ростислав не шукав легких шляхів. Він залишався вірним своєму обов’язку, і в ті складні дні не зрадив себе. Любив свою справу, був знаним і відповідальним зв’язківцем, точним у кожному рішенні, надійним у будь-якій ситуації. Він працював із глибокою відповідальністю, не втрачаючи людяності.

У 2018 році, після завершення контракту, Ростислав вирішив змінити обставини і поїхав за кордон. Але в його серці завжди жила Україна — не як місце на карті, а кров у жилах та поклик.

Це був перехідний етап. Та шлях воїна, обраний серцем, знову покликав його — вже зовсім скоро, у новому розділі його життя.

Тиха вірність серця: історія любові, що жила у кожному дні Ростислава Плечія

У житті Ростислава було багато речей, які він любив — але особливо цінував тишу, природу і просту радість буття. Риболовля стала для нього не просто захопленням, а спадком теплих, родинних зв’язків. Цього ремесла його навчив хресний тато — Ярослав Кіт. Часто брав хлопця з собою на нічну риболовлю, у ті миті, коли мовчання говорить більше за слова, а пісок під ногами пам’ятає кроки дитинства.

Одного разу, коли Ростиславу було близько дванадцяти, вони поїхали рибалити. До пізньої ночі грали в нарди, в карти, сміялися. Та коли настав ранок, і риба вперто мовчала, дрімота стала сильнішою за азарт. Хресний задрімав на маленькому складному крісельці — і несподівано плюхнюся у воду. Від переляку йому здалося, що потрапив у глибину, охопив страх. А поруч — юний Ростислав, який, ледь стримуючи сміх, дивився на розгубленого дорослого. Цю історію він розповів лише мамі, попросивши не казати татові — боявся, що той пожартує з кумедного інциденту. Але з часом про це тато дізнався — вже від самого кума. І тоді всі сміялися разом.

Ростислав умів берегти довіру. У ньому жила тиха вірність — до людей, слів, моментів.

У 2016 році він одружився. З народженням донечки Софійки світ Ростислава наповнився новим змістом. Він став батьком — не лише за статусом, а глибоко — у кожному погляді, доторку, дії. Годувати, переодягати, вкласти спати, заспівати пісеньку, вигадати казку, погратися, вийти на прогулянку — це все було для нього не обов’язком, а проявом любові. Коли донечці було лише рочок, а дружина вирушила у невеличку подорож, Ростислав залишився з дитиною без жодного страху. Бо любов не боїться побуту.

Через війну Софійка з мамою нині — за океаном. Але частинка Ростислава — завжди з ними.

Найбільшим даром Ростислава була його здатність любити — глибоко, безумовно, без демонстрації. Його чесність була беззахисною, його скромність — природною, а гумор — тонким, добрим і щирим. Він не мав внутрішніх бар’єрів у турботі про інших. Його рука допомоги завжди була простягнута — не зважала на обставини, власний стан чи втому. У ньому жила справжня жертовність — тиха, щоденна, людяна.

Він не знав, що таке «не зручно», «іншим разом», «не маю часу». Він просто діяв і завжди був поруч. В усіх сенсах цього слова.

Ростислав Плечій — це приклад Людини, яка жила не заради себе, а заради своїх. Зразковий батько, вірний друг, чоловік, який ніколи не зраджував — ні слово, ні почуття, ні сенс. І тепер його тиха присутність — у спогадах, у серцях, у тому світлі, яке він залишив після себе.

Молодший лейтенант. Позивний «Матвій».

Коли Україна здригнулася від перших вибухів повномасштабної війни, і ще не було зрозуміло, куди йдуть танки, скільки витримає Київ, і чи встоїтьдержава — Ростислав не вагався ані хвилини. 1 березня 2022 року, з перших днів вторгнення, він добровільно повернувся на службу до лав Національної гвардії України. «Мої хлопці потребують допомоги. Не можу бути осторонь», — сказав тоді батькам. Це було не рішення — це був поклик.

Він повернувся до місця попередньої служби у місті Львові, а згодом був направлений до військової частини 3115 в м.Ужгороді, де обійняв посаду начальника радіогрупи. Служба в тилу була важливою, але цього було замало для його вірного серця, що прагнуло бути на передовій, поряд із тими, хто тримав небо і землю. І в грудні 2022 року Ростислав зробив свідомий крок — перевівся до військової частини 3018 у місті Гостомелі, до складу 4-ї бригади швидкого реагування НГУ «Рубіж».

Позивний «Матвій». Молодший лейтенант. Командир взводу зв’язку 4-го батальйону оперативного призначення «Сила Свободи». Так почалася його пряма дорога на лінію вогню — без пафосу, без страху, лише з глибоким усвідомленням, що саме там — місце кожного, хто здатен захищати.

Побратими пам’ятають Ростислава усміхненим, добрим, спокійним і твердим. Він умів не лише керувати, а підтримати, пожартувати, вселити впевненість, навіть коли земля горіла під ногами. Його життя було служінням — Україні, обов’язку, тим, хто поруч, і тим, кого любив.

У січні–лютому 2023 року він брав участь в охороні кордону України з Білоруссю, в час загрози вторгнення з півночі. Згодом — Донецька область,пекло Бахмутського напрямку. Земля, де кожен день був подвигом, кожна ніч — випробуванням.

Війна не залишає шансів. Вона не заграє, не пробачає, не робить винятків. Вона безжальна до найкращих.

13 червня 2023 року Ростислав героїчно загинув разом зі своїми побратимами, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Спірне Бахмутського району Донецької області. Їх було шестеро. Всі — віддані до останнього подиху.

Ростислав Плечій залишився в серці кожного, хто його знав. Його життя — як дороговказ: бути вірним, не зраджувати, діяти. Не чекати кращого часу. Просто бути. Там, де потрібен та справжнім.

Ростислав не багато розповідав про війну. Коли він приїхав на схід, побачив зруйнований Гостомель, Ірпінь, міста Донеччини, говорив: «Важко уявити, що пережили люди в перші дні війни, а ще важче, уявити, як живеться на окупованих територіях». Ростислав розповідав, як українські військові допомагали стареньким людям продуктами, які залишилися жити в своїх домівках у прифронтових районах.

Останній вихід одного з підрозділу їхнього батальйону на позиції був дуже важким, з мінімальними втратами. Ворог обстрілював їх з усіх сторін, на землі не залишалося вільного місця. Тільки з Божою допомогою залишилися живими.

Після смерті, як і при житті, його побратими згадували Ростислава зі сльозами на очах, з гіркою посмішкою.

Михайло Михайлович Крижанівський,командир 4 батальйону Оперативного призначення «Сила Свободи», позивний «Монах», розповідає, що з Ростиславом вони зналися давно, з 2013 року, ще за часів Внутрішніх військ. Були з ним при виконанні певних задач, які виконані були успішно. Коли розпочалась війна, я відповідно запросив його до свого батальйону командиром взводу зв’язку. Його позитив – це мега, він надихав усіх, хто був з ним бути сильними, не здаватися перед труднощами, любити життя. Будь-які поставлені завдання виконував добросовісно, щодо себе особисто був вимогливим і виконавчим, самокритичним. Не любив несправедливість, брехню, з повагою ставився до побратимів, допомагав по службі.

Коли Ростислав загинув – це був великий шок, адже це сталося через півроку його служби у батальйоні. Він виїжджав на бойові з одним із підрозділів, і повернувся без втрат, без поранень. І тут, при виконанні чергового бойового завдання, ворожа ракета вдарила по БМП, Ростислав і ще шестеро побратимів загинули.

​Батьки, великі люди по духу, велика шана їм і вдячність, які виховали чудового сина в дусі свідомості і патріотизму, бо Ростислав виконував багато завдань, що стосувалися оборони України. В нього була можливість залишитися в тилу, або виїхати за кордон, але він вибрав дорогу захищати Україну.

​Це велика втрата для особового складу і для мене особисто».

Віктор Михайлович Мисак, побратим, згадує як вони познайомилися при формуванні батальйону. З ним було приємно працювати. Він був охайною і добросовісною людиною. З великою повагою ставився до форменого одягу, часто робив мені зауваження: «Вітя, ну не ходи як чмоня май повагу до форми, подивися, як ти виглядаєш». Ростислав з великою повагою ставився до людей старшого віку. Пам’ятаю, коли ми приїхали на Донеччину в одне із забутих сіл, де жили одні старики, моє ставлення до них було неоднозначне. По-перше, ставився з пересторогою, вони розмовляли російською, що мені не подобалося, «москалі». А Ростислав каже: «Чого москалі, вони живуть на нашій території, в Україні, значить, вони наші баби й діди, має бути повага до віку і до того, що вони прожили». З того часу моє ставлення до них змінилося.

Ми двоє з Львівщини, нас об’єднувало багато спільного – це традиції і теми до розмови. У Ростислава не було страху, він знав, що робить, і робив все «на відмінно». Загинув у роботі, їхав відпрацьовувати, і так сталося. Це війна. На війні не можна довго сумувати. Пішов трошки, побув наодинці, і працюєш далі, бо ворог не спить.

Ти був одним із кращих, і назавжди ним залишишся!!!

Богдан Ілечко, після загибелі Ростислава був призначений командиром взводу зв’язку 4 батальйону ОП бригади «Рубіж», згадує його як хорошого друга. Ростислав завжди був з усмішкою на обличчі, дуже любив жартувати. В будь-якій ситуації, яка б вона не була складною, завжди зберігав спокій, виконував найскладніші завдання. Він не шукав причин, як це не зробити, а приймав і шукав рішення, як це зробити найкраще.

Коли Ростислав загинув, я не міг себе позбирати до обіду, було викурено з дві пачки сигарет, це було дуже важко. І сьогодні я б йому сказав, можливо саркастично: «Малий, на кого ти мене лишив!»

Алла, працівниця на вузлі зв’язку в/ч, розповідає, що познайомилися вони в Ужгороді у в/ч 3115, Ростислав був моїм начальником, навчав збирати, розбирати автомат. Море позитиву отримуєш при спілкуванні з ним. До роботи відносився суворо, але по життю був дуже позитивним, любив відпочивати на природі.

Мені хочеться, щоб Ростислав був нашим Янголом-охоронцем, радів за нас, підтримував нас, батьків, сестру, доньку. Він завжди залишиться в моїй пам’яті світлою Людиною».

Мати Героя:

Я, як мама, просила сина поїхати за кордон. Але він твердо сказав, що нікуди не поїде, що потрібен своїм хлопцям. Якось написав мені: «Мамо, якщо всі виїдуть, хто захищатиме Україну? З яким лицем повертатимуться ці люди потім додому? Якщо ми поступимося зараз територією, то москаль піде далі». Ростислав розповідав про злочини окупантів, як вони понівечили міста і села на сході України. «Це страшно уявити, що пережили ці люди під окупацією».

На початку травня 2023 року, Ростислав після важких боїв на передовій, отримав відпустку. Він зробив неочікуваний подарунок для мене в переддень Дня Матері. Саме в цей день, коли він їхав додому, переписувався зі мною, розповідав про своїх побратимів, скидав фото, розпитував, що нового вдома. Це була субота… Я відписувала, що займаюся домашніми справами, готую їсти. Улюбленою стравою Ростислава був ЖУРИК (польський білий борщ на копчених реберцях). Ростислав пише: «А журик не варите?», – ніби натякаючи, що він їде додому. Тільки батько Зіновій і сестра Лілія знали, що Ростислав їде додому. Це була неймовірно зворушлива, неочікувана зустріч для мене. Плакали всі від щастя.

4 червня батьки Ростислава святкували 35 річницю з дня одруження. Донечка і син привітали батьків, влаштували святковий обід. «Мамо і тату, – Ви у нас найкращі. Ви є прикладом для нас, як треба любити життя, поважати один одного, є прикладом сімейних цінностей. Я Вас дуже люблю». Це були останні слова сина. У цей день він поїхав на службу, обійнявши матір сказав їй: «Мамо, в житті є різні ситуації, які ми не можемо змінити. Сприймайте все так, як є», – ніби відчуваючи, що ця зустріч остання.

9 червня Ростислав Плечій зайняв позицію на Бахмутському напрямку. Ще 12 червня писав мамі, що все гаразд. Але в ніч на 13-те протитанкова ракета влучила в бронетранспортер, в якому він перебував разом із побратимами. Батьки отримали сумну звістку. ЗАГИНУВ РОСТИСЛАВ.

«Син віддав своє життя за кожного з нас», — мовить мати Героя. — Побратими не стримували сліз. Казали: «Ну як ми тепер без Ростика?» Його всі любили. Щиро кажучи, ми не могли знайти фотографію, де б він був із серйозним обличчям. Син завжди усміхався».

Юрій Юрків, друг загиблого воїна, каже, що Ростислав був душею компанії. «На нього завжди можна було покластися. Я міг йому зателефонувати навіть посеред ночі, і він одразу приїжджав на допомогу».

Двоюрідна сестра Ростислава Марта Плечій, волонтерка у Бандерштат - фестиваль українського духу про Ростислава в день смерті: «Найстрашніше сталось… 08:26 повідомлення від тата: Ростик загинув…Я не можу описати відчай та лють, який зараз відчуваю. Ростик Плечій позивний «Матвій» /син /внук/ брат/ тато/племінник став Янголом.

Я не хочу в це вірити. Це боляче і сліз вже немає, а потім вони надходять новою хвилею. Дихаю/рахую/згадую найкраще/пробую працювати, бо так просто поїду кукухою…

Це для Ростика ми збирали акумулятори декілька раз. Це Ростик завжди мені казав, яка я молодець, а я йому, що він більший і я вдячна йому за ВСЕ.

Це мій найрідніший брат, його посмішка в мене перед очима, згадую дитинство….

І не можу уявити, як зараз мамі/татові/сестрі і всій нашій родині, вона у нас дуже велика…

Друг Ростислава – Олександр Ковальчук, як і всі друзі, не могли повірити, що його вже не буде з ними, пише: «Ще тиждень тому ми з тобою обговорювали майбутні плани, і я злився, бо ти бачив себе в іншій частині України, хоча на словах тебе підтримував…Мало хто знає, що таке справжня дружба. Далека від ідеалів, часами в тишині і такакоротка… Я не хочу писати цей пост, не хочу вірити… Ти щирий…ти справжній…ти наш… «колєга…пташка…Ростик…Матвій». Дякую Тобі за кожну хвилину і пробач за все… Спочивай з миром. Люблю тебе».

Після поховання, мама отримувала ще дуже багато повідомлень зі словами вдячності за сина Героя. «Пані Ростислава! Хочу ще раз висловити щире співчуття Вашій втраті. Я служила разом з Ростиком у в/ч 3002. Він до мене звертався Богданка))) Я його запам'ятаю, як вихованого, освіченого, мудрого не по роках, кумедного хлопця,котрий за словом в кишеню не ліз , іноді бував іронічним. Він був гідною цього світу людиною: світлою, порядною, доброю людиною з чистою красивою душею» — Богдана Головко.

«Тобі говорити, все одно, що небо малювати», улюблена фраза Ростислава тим, хто не чув, робив як хотів.

Коли загинув Ростислав, виникла проблема, а як про це сказати донечці Софійці. Тоді залучили психолога, яка розповіла їй, що є такі моменти, коли втрачаєш рідних, і татко потрапив на хмаринку в небі. Ростислав загинув в переддень батька, Софійка зі сльозами на оченятах писала листа татові, і причепивши на кульку запустила його в небо.

Коли вони з невісткою летіли з Америки, Софійка запитувала маму, на якій хмаринці її тато. Де його можна побачити. Мама Юлія відповіла, що ми летимо іншою дорогою в небі, а тато на хмаринці з іншої сторони.

В Україні Софійка, відвідавши могилу батька,почала усвідомлювати, що його немає. Граючись, по дитячому складала пісеньки, і співала: «росія погана, вона вбила мого тата. росія програє війну. росіякакашка…». Коли вона це співала, ми дорослі розуміли, що Софійка буде рости й ненавидіти дії росії, буде пам’ятати на все життя, що це ворог.

Коли вони повернулися в Америку, Софія пішла до школи, де навчалися діти зі східної України, росії, які розмовляли російською. Вона не могла цього чути, і просто підходила до них запитуючи: «Ти за Україну чи росію. путін поганий, він вбиває людей. Ти любиш Зеленського?». Це звісно створювало в класі конфлікт, і невістка змушена була пояснювати дитині, як себе поводити. Наступного року її перевели до іншої школи.

Друзі називали Ростислава «інтелігент». Він любив гарно одягатися, був акуратист. Колись дуже модно було мати кашеміровий плащ, чим вирізнявся від інших.

Ростислав – вірний син України і таким залишиться назавжди. Вічна пам’ять і слава ВОЇНУ. Низький уклін батькам за справжнього Героя України, який віддав найцінніше за кожного з нас!

Ростику «Матвію», від нині ТИ триматимеш небесний стрій, за нас усіх. «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде»… Ти написав свою яскраву історію, хоч і дуже коротку, залишивши по собі щиру посмішку, позитивну енергію, чітку життєву позицію. Ти жив з любовʼю і пішов з честю. «Люди-герої в серцях залишаються!»

Посмертно Ростиславу Плечію присвоєно звання лейтенант та Указом Президента №726/2023 від 03.11.2023 нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ст. Нагороджено медаллю «За оборону рідної держави». Присвоєно звання «Почесний громадянин Сколівщини» (Посвідчення №36, рішенням сесії Сколівської міської ради №403 від 15 серпня 2024 року).

У першому томі книги «Золотий фонд нації. Все буде Україна» увіковічнено ім'я Ростислава Плечія – це якраз та сторінка історії, де золотим пером вписано імена тих, хто поклав життя за волю України у цій «братерській війні».

ВІРШ-ПРИСВЯТА для РОСТИСЛАВА ПЛЕЧІЯ,

22.08.1992р.н., жителя міста Стрий, уродженця міста Сколе Львівської області, молодшого лейтенанта, командира взводу зв’язку, бійця Нацгвардії, який 13.06.2023р., виконуючи бойове завдання та наближуючи нашу Перемогу, загинув на Бахмутському напрямку

Він був не з глини і не з пластиліну,

А з надміцної сталі для броні.

Закрив Плечій плечима Україну,

Життя своє віддавши у борні.

Герой війни пішов до небосхилу,

За тридцять літ життя пізнавши суть.

Листівку до Дня батька у могилу

Від доні в домовину покладуть...

Як стихнуть дзвони, відгримлять салюти,

Скорботи полум'я горітиме в свічках.

Про подвиг ми не сміємо забути,

Козацькій славі жити у віках!

Ігор Борщик (місцевий журналіст)

21.06.2023р