Влад був людиною, поруч із якою я почувалася потрібною та коханою. У ньому поєднувалися сила і ніжність, мужність і добре серце. Він умів підтримати одним словом, розсмішити тоді, коли було важко, і просто бути поруч так, що більше нічого не потрібно було.
Він був моїм нареченим. Моєю людиною. Моєю сім’єю, яку ми тільки починали будувати. У нас були мрії, плани, розмови про майбутнє, про наш дім, про весілля, про життя, яке мало бути попереду. Я так сильно вірила, що ми ще встигнемо все це здійснити… Але 20 серпня 2025 року моє життя розділилося на «до» і «після». Влад загинув, захищаючи Україну на Сумщині, відбиваючи ворожу ДРГ.
Відтоді минув час, але моє кохання до нього нікуди не зникло. Бо любов не закінчується в той день, коли перестає битися серце коханої людини. Вона залишається в пам’яті, у фотографіях, у наших спогадах, у речах, які нагадують про нього, і в моєму серці.
Я досі подумки звертаюся до нього, розповідаю йому про свій день, згадую його голос, його погляд, його обійми. І найбільше болить те, що я більше не можу просто набрати його номер і сказати: «Владик, я сумую за тобою».
Я носитиму нашу любов із собою все життя. Бо він був не просто частиною мого життя — він був людиною, з якою я хотіла це життя прожити.
Мій Владик назавжди залишиться моїм коханням. Моєю нездійсненою мрією. Моєю найболючішою втратою і водночас найціннішим спогадом.