Владислав
Аллеров

Владислав Аллеров народився 2 січня 1985 року в родині військових. Його дитинство минало між гарнізонами, переїздами й місцями служби батьків. Наприкінці 1980-х сім’я жила в Ахалкалакі, у Грузії. Коли обстановка в регіоні стала небезпечною і незаконні збройні формування почали намагатися захоплювати військові склади, п’ятирічного Владислава довелося відправляти до України незвичним навіть для військової родини шляхом: батько посадив сина на бронетранспортер, військова колона довезла його через Боржомі до Хашурі, далі автобусом — до Тбілісі, де хлопчика зустрів дід і забрав до Львова. Там Владислав пішов у перший клас.

Потім була Рава-Руська, куди 1992 року після повернення в Україну отримав призначення його батько, а згодом — Крим. Через переїзди Владислав загалом навчався у п’ятьох школах. Атестат отримав в Українській школі-гімназії Сімферополя. Крим посів особливе місце в історії родини Аллерових: там служили, жили й були поховані представники старших поколінь, там Владислав згодом створив власну сім’ю і там народився його старший син Микита.

Військо було поруч із ним змалку, але це не означало, що професійний шлях був визначений наперед. Батько, генерал-полковник Юрій Аллеров, згадував, що спеціальність для сина спочатку обирали з практичним розрахунком: освіта мала залишити можливість знайти себе і поза військовою службою. Владислав вступив до Військового інституту внутрішніх військ МВС України й навчався за напрямом, пов’язаним із менеджментом і тиловим забезпеченням. Проте під час останнього курсантського стажування половину визначеного часу він провів на тилових посадах, а на другу половину сам попросився до кримської «Лаванди» — єдиного на той час гірського спецпідрозділу внутрішніх військ. Після цього вибір став остаточним.

Юрій Аллеров не приховував, що спочатку поставився до такого рішення скептично. Молодий офіцер із дипломом тиловика хотів одразу на бойову посаду, тому батько поставив конкретну умову: за останні пів року навчання підтягнути тактику, вогневу підготовку та експлуатацію бронетехніки до рівня найкращих курсантів командного факультету. Викладачі погодилися займатися з ним додатково, але результат залежав від самого Владислава. Перед випуском він захистив диплом за основною спеціальністю і водночас підтвердив необхідний рівень із дисциплін, потрібних для служби у спецпризначенні. У 2006 році, після закінчення інституту, його як виняток направили не на тилову, а на командну посаду — командиром бойової групи окремого загону спеціального призначення.

Так почалася служба у «Лаванді». До 2012 року Владислав Аллеров пройшов там школу гірського спецпризначення, яка визначила його подальшу професійну спеціалізацію. Він пройшов підготовку за стандартами НАТО, два гірсько-альпійські курси в Румунії та Італії, добре володів англійською. Один із офіцерів, який знав його ще з курсантських років, згадував: Владислав не був професійним спортсменом і не входив до інститутських збірних, але майже весь вільний час проводив у спортзалі або на стадіоні. Під час міжнародних курсів перекладач йому практично не був потрібний, а на практичних заняттях він одним із перших виходив виконувати вправи. Здобуте потім передавав підлеглим.

Відоме у військах прізвище не спрощувало йому службу. Навпаки, за спогадами батька, до Владислава ставилися прискіпливіше, іноді навмисно перевіряли, чого він вартий сам. Ще лейтенантом у кримському спецзагоні він отримав напівжартівливе прізвисько «однофамілець». Під час одного зі стройових оглядів перевіряючий, почувши прізвище Аллеров, запитав, ким молодому офіцерові доводиться полковник Аллеров. Владислав відповів: «Однофамілець». Цей короткий епізод добре пояснює те, про що пізніше говорили люди, які його знали: йому було важливо, щоб оцінювали не походження, а його власну роботу.

У 2012 році Аллеров перевівся до Львова, в окремий загін спеціального призначення Західного територіального управління внутрішніх військ. Спочатку обіймав посаду заступника командира, згодом очолив загін. Тут особливо знадобився досвід, здобутий у «Лаванді». Висотна і гірська підготовка стала одним із напрямів, які він системно розвивав. Коли в івано-франківському полку формували гірсько-патрульну роту і попросили відрядити інструкторів для підготовки новобранців, Аллеров не обмежився тим, що направив людей: сам приїжджав і проводив заняття. Побратими згадували, що підготовку в загоні проводили дуже ретельно; попри складність і ризик висотних тренувань, серйозних інцидентів через зрив поставлених завдань або травмування особового складу не було.

Висотна підготовка була лише частиною командирської роботи. Не менш важливим для Аллерова було те, з чим його люди виходили на завдання. Коли у 2014 році війна різко змінила потреби підрозділів, а система забезпечення не встигала закрити їх у короткий термін, він налагоджував співпрацю з волонтерами у Львові та по Україні, шукав необхідне оснащення й екіпірування. Побратими згадували це без узагальнень: командир дбав, щоб його люди були підготовлені й забезпечені.

Навесні 2014 року професійна підготовка перестала бути підготовкою до можливої війни. Владислав Аллеров став одним із тих гвардійських спецпризначенців, для кого бойова робота на сході України почалася від самого початку російської агресії. 5 травня він як командир групи спецпризначення брав участь у бою під Семенівкою. Був серед учасників операцій у районі Слов’янська, у червні воював за Ясинувату. Відтоді бойові відрядження стали постійною частиною його життя: за спогадами побратимів, з 2014 року він проводив у районах виконання бойових завдань більше часу, ніж у пункті постійної дислокації.

Саме влітку 2014-го стався епізод, який батько Владислава згадував багато років потому. Під час боїв за Ясинувату Юрій Аллеров очолював оперативний резерв, до якого входив і загін, де Владислав був заступником командира. Перед черговим виїздом старший Аллеров проходив повз особовий склад і почув від бійців: «Старий “Фокса” іде». «Фокс» був позивним Владислава. Для батька ця фраза стала своєрідною межею: настав момент, коли у військовому середовищі вже не сина визначали через відоме прізвище батька — самого Юрія Аллерова впізнавали як батька «Фокса».

За роки війни Аллеров планував і особисто очолював бойові операції. Офіцери, які служили з ним, підкреслювали одну особливість його командування: він не любив залишатися лише в ролі штабного керівника і не ставив підлеглим завдань, складніших за ті, які був готовий виконувати сам. У 2015 році, коли Юрій Аллеров уже очолював Національну гвардію, він удруге за життя клопотав за сина — цього разу, щоб Владислав залишився саме у своєму спецзагоні. Підрозділ, який той очолював, став для нього справою багатьох років, і в розпал війни він хотів залишатися зі своїми людьми.

17 червня 2016 року Владислава Аллерова нагородили орденом «За мужність» III ступеня. До цього він отримав відзнаку МВС «За відвагу в службі» та нагородну вогнепальну зброю, згодом — відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», відомчу відзнаку Національної гвардії «15 років сумлінної служби» і нагрудний знак Міністерства оборони України «Знак пошани». Частину нагородних подань, за спогадами Юрія Аллерова, свого часу не було реалізовано з принципової причини: перебуваючи на посаді командувача НГУ, він вважав морально неправильним власноруч підписувати документи на нагородження свого сина.

Війна не стала єдиною площиною його життя. Владислав продовжував навчатися, закінчив магістратуру, а 2021 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Темою дослідження були військово-призовні кампанії до Збройних сил СРСР в умовах формування багатопартійної системи в Українській РСР у 1990–1991 роках. Для офіцера, який значну частину попередніх семи років провів у бойових відрядженнях, це була ще одна велика робота, завершена паралельно зі службою.

Останнє відрядження перед повномасштабним вторгненням почалося в серпні 2021 року. Планувалося, що воно триватиме три місяці, але через ускладнення оперативної обстановки його продовжили до п’яти. Загін повернувся до Львова лише у січні 2022-го. Для більшості бійців це означало хоча б короткий час удома. У Владислава, як у командира, залишалися справи і в родині, і на базі підрозділу. У матеріалах про нього згадується дружина і троє дітей — родина, яка багато років жила з реальністю тривалих відряджень і специфікою служби спецпризначенця.

У середині лютого 2022 року підрозділ уже перейшов на посилений варіант несення служби. 24 лютого Росія почала повномасштабне вторгнення, а вже в березні загін Аллерова терміново передислокували до Житомира для протидії наступу на півночі України. За кілька днів його бійці вже діяли в районі Макарова Київської області. Потім були завдання на Чернігівщині й Сумщині. Наступним районом стала Харківщина, де львівські спецпризначенці працювали, зокрема, разом із військовослужбовцями 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Під керівництвом Аллерова було проведено низку бойових операцій, під час яких знищували російську техніку, командні пункти та живу силу противника. Джерела говорять про десятки одиниць знищеної техніки. Але для розуміння його останніх місяців важливіша сама географія: Житомирщина, Макарів, Чернігівщина, Сумщина, Харківщина — напрямки, між якими підрозділ переміщувався фактично без тривалої паузи. Це була важка бойова робота весни 2022 року, задовго до осіннього контрнаступу, коли за утримання й повернення позицій платили щодня.

30 травня 2022 року в районі Ізюма група спецпризначенців під командуванням полковника Аллерова отримала завдання висунутися на позиції, які кількома днями раніше утримували українські військові, але після інтенсивних боїв були втрачені. Завданням гвардійців було оточити й зачистити позиції, щоб повернути їх під український контроль. Під час бою противник викликав артилерійську підтримку. Один із бійців дістав тяжке поранення обох ніг. Владислав Аллеров наклав йому турнікети й передав пораненого евакуаційній групі.

Після цього він продовжив бій. Під щільним вогнем артилерії та мінометів забезпечував відхід групи. У цьому бою Владислав Аллеров дістав поранення, несумісне з життям. Йому було тридцять сім років. Багато років він навчав своїх людей виконувати завдання професійно і повертатися живими. 30 травня 2022 року, допомігши пораненому бійцю та забезпечивши евакуацію і відхід групи, сам із цього завдання не повернувся.

1 червня 2022 року Владислава Аллерова поховали у Львові на Личаківському цвинтарі. На прощанні були військовослужбовці різних структур, з якими він працював упродовж років: Національної гвардії, десантно-штурмових військ, Сил спеціальних операцій, Головного управління розвідки. Під час прощання дехто з військових звернув увагу на численні відомчі відзнаки. За роки служби «Фокс» виконував завдання у взаємодії з різними складовими Сил оборони — від десантно-штурмових військ і Сил спеціальних операцій до воєнної розвідки.

27 грудня 2022 року Указом Президента України № 892/2022 полковнику Владиславу Аллерову посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Це стало найвищою державною відзнакою в його нагородному переліку, але пам’ять про нього у підрозділі складається не лише з нагород. Побратими говорили про командира, який навчав власним прикладом, особисто проводив підготовку, дбав про оснащення людей, ішов із ними на бойові завдання і не користувався посадою як можливістю залишитися осторонь ризику.

Після Владислава залишилися дружина і троє дітей. Старший син Микита народився у Криму — на землі, з якою родину Аллерових пов’язували кілька поколінь. Юрій Аллеров згадував, що до останнього сподівався колись звільняти Крим разом із сином. Для їхньої родини це була не абстрактна точка на карті: Сімферополь, Феодосія, місця служби, могили предків, народження онука. Після загибелі Владислава батько сказав: якщо не син, то онук ще ступить на цю землю.

Посади, курси, бойові операції та нагороди дають хронологію його служби. Спогади додають до неї людину: курсанта, який після занять ішов у спортзал, готуючи себе до спецназу; молодого лейтенанта, який назвав генерала-батька «однофамільцем»; командира, котрий сам приїжджав навчати новобранців і в перші роки війни шукав для своїх людей необхідне спорядження. Згодом позивний «Фокс» уже не потребував пояснення, чий він син. А 30 травня 2022 року командир залишився під вогнем, забезпечуючи відхід своєї групи.

Таким Владислава Аллерова пам’ятають люди, які служили поруч: професійним військовим, командиром, що багато років робив обрану справу і ніс відповідальність за тих, ким командував. Його історія не потребує доданого пафосу. Вона залишається у вчинках — у тому, як він навчав, як ішов поруч зі своїми людьми і як діяв тоді, коли від його рішення залежало їхнє життя.

ВІДЗНАКИ ТА НАГОРОДИ

1. Відзнака МВС «За відвагу в службі» — наказ МВС України № 1531 від 12.08.2014.
2. Нагородна вогнепальна зброя — наказ Міністерства оборони України № 803 від 16.10.2015.
3. Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» — Указ Президента України № 53 від 17.02.2016.
4. Орден «За мужність» III ступеня — Указ Президента України № 258 від 17.06.2016.
5. Відомча відзнака Національної гвардії України «15 років сумлінної служби» — наказ командувача НГУ № 106 від 17.03.2017.
6. Нагрудний знак Міністерства оборони України «Знак пошани» — наказ МОУ № 134 від 19.03.2019.
7. Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) — Указ Президента України № 892/2022 від 27.12.2022.