Юра був душею компанії. Світлом нашого класу, нашим другом. У найбільш похмурі дні пошепки розповідав десятки, сотні вигаданих історій: про військових, інопланетян, шпигунів. Умів, як ніхто добре, пародіювати чужі голоси, всотувати чужі інтонації та зауважувати “коронні фрази” вчителів, щоб потім розіграти цілий спектакль за партою позаду. (Наприклад, про загадкову вчительку Х., яка постійно погрожує поставити одиницю в журнал, та все ніяк не “натисне червону кнопочку”).
Коли ми стали трішки більш дорослими, увімкнули в навушниках “правильну” (читайте: рок) музику та обвішали руки і шиї відповідною символікою, Юра пішов далі. Він самостійно навчився грати на гітарі практично всі пісні своїх улюблених гуртів, незалежно від складності, а через інтерв’ю музикантів опанував англійську як рідномовці. Був тією людиною, яка своїми прихованими талантами і працелюбністю втирала носа усім відмінникам і старшокласникам. Бо ніколи не гнався за оцінками і похвалою, а тільки за тим, що цікавило його самого.
Музика, кіно, Стівен Кінг, всесвітня історія... Не певна, що знаю бодай половину з того, про що так занурено думав Юра, позираючи на уроках алгебри на дерева за вікном (“Юро, ну ти вже там кожен листочок роздивився! Будь на уроці”, як казала покійна Анастасія Василівна), чи незмінно слухаючи музику дорогою додому.
У моменти особливого піднесення, часто на уроках фізкультури у спортзалі, Юра поводився так, наче був героєм популярного фільму чи ситкому, а всі довкола – його прихильниками і глядачами. У кожний свій рух, кожен кидок і ривок, мій однокласник вкладав максимум емоцій та артистизму. Вигинався, як змій; цілував біцепс після кожного “коронного”, як Котигорошко, і кланявся невидимій публіці. Кланявся й усміхався всім, хто в цей момент із дерев'яної лавки з-поміж усіх помічав саме його.
Я не знаю, як можна пережити смерть того, хто завжди був до тебе добрий? Цілий шмат душі болить. Болять очі й серце. Не пригадую, щоб я колись комусь розповідала про когось так багато і так захоплено, як про нашого Юру.
Любий котику, хай на небесній сцені, де ти гратимеш для Бога і богів рок-сцени, тебе оточують сотні крихітних кошенят; аплодують Мерк'юрі й Кобейн, а на душі ніколи не буде сумно. Ми всі перед тобою у великому боргу. Любимо сильно.