Дмитро Шестаков — людина, яка залишила після себе яскравий слід, той, кого згадують з любов’ю, вдячністю та повагою. Він загинув 22 жовтня 2023 року під час ворожого мінометного обстрілу поблизу міста Бахмут, смт Курдюмівка Донецької області. Йому було лише 30 років, але за цей час він встиг зробити більше, ніж багато хто за ціле життя.

Дмитро народився у Краматорську, виріс у родині, де його любили, підтримували й виховували у повазі до праці, доброти та справедливості. Він мав молодшого брата Олександра, який завжди дивився на нього із захопленням. Олександр спочатку займався волонтерством, а тепер служить у лавах Збройних сил України, продовжуючи справу свого брата.

З самого дитинства у Дмитра був особливий світ. Він обожнював тварин — котів, собак, птахів, а одного разу під час чергування в Рубіжному до нього приходив лис, ніби відчуваючи його добре серце. Дмитро не просто захищав країну — він усюди знаходив місце для тепла і турботи.

Ще у школі він захопився комп’ютерними іграми, і саме це пробудило його інтерес до технологій. Він хотів розуміти, як усе працює, як створюються віртуальні світи, і це привело його до глибшого вивчення комп’ютерів. Уже в старших класах він прагнув бути самостійним — у вихідні працював у магазині техніки, адже добре розумівся на комп’ютерах. Це захоплення привело його до Донбаської державної машинобудівної академії, а пізніше — до роботи фахівцем з ремонту оргтехніки у компанії «Комп’ютер Про».

Дмитро завжди діяв із розумінням того, що йде своєю дорогою, прагнучи до знань, розвитку та вірної справи.

У 2013 році його призвали на військову службу. Дмитро потрапив до підрозділу внутрішніх військ, де й застав початок війни у 2014 році. Його частина виконувала важливе завдання — охороняла хімзавод у Рубіжному, не допускаючи потрапляння вибухівки у ворожі руки. Разом із побратимами він витримав найскладніші умови — голод, нестачу ресурсів, відсутність ротації, але не відступив, виконавши свою місію.

У 2015 році, після двох років служби, Дмитро повернувся додому, шукаючи спокій. Він знову почав працювати у «Комп’ютер Про», став співзасновником ветеранської організації «АТО Поруч», одружився у 2020 році, а в 2021 році народився син. Його родина була його найбільшим скарбом.

24 лютого 2022 року все змінилося. Дмитро без вагань відвіз родину у безпечне місце, а сам вирушив до військкомату. Його не треба було переконувати — він знав, що його місце там, де він може захищати рідний дім.

Його направили до 11-го Краматорського прикордонного загону, де він служив інспектором прикордонної служби 2-ї категорії, кулеметником. Побратими Дмитра цінували його як надійного товариша, друга, з яким можна було розділити і радість, і горе. «Таких світлих людей, як Дімка, не буває… Він найкращий з нас», — говорили вони про нього.

«Це величезна втрата для нас усіх… Він був моїм єдиним найкращим другом, і мені його буде дуже не вистачати», — сказав після загибелі Дмитра його побратим Богдан Корнієнко.

Позивний «Святий» не був випадковим — це була людина, яка несла у собі світло, доброту й незламну віру.

Як сказав отець Микола, капелан військової частини:

«Діма. Дмитро. Він, будучи віруючою людиною, прагнув до якогось свого ідеалу. “Свого”, тому що кожен вірить у Бога трохи по-своєму. Завдяки вірі Діма знаходив сили не засмучуватися, коли дуже важко, та з радістю допомагати тим, хто був із ним поряд. З його очей сяяло Небо. І це сяйво завжди трохи дивувало. Ніби звичайний хлопець, але щось у ньому було більше, ніж у всіх нас. Він той, хто уважно слухав та при цьому спокійно відстоював свої погляди. У ньому була сила. Сильним він і лишився назавжди».

Дмитро загинув 22 жовтня 2023 року у бою. Його тіло не одразу змогли вивезти, але побратими зробили все можливе, щоб повернути його додому — на щиті.

Брат Дмитра Олександр написав після його загибелі: «Брат, мій улюблений брат!!! Вся країна, а може, і весь світ має знати, який ти був сміливий та ніколи не давав задню, куди б тебе не відправляли! Я скажу більше: ти єдиний з нашої великої сім’ї та й з моїх друзів, знайомих, хто пішов у перший день війни, ти єдиний, хто не ЗЛЯКАВСЯ!!! Ти пішов нищити ворога!! Я неймовірно тобою пишаюся!!! Всі, хто тебе знав, можуть з упевненістю сказати, що ти був дуже хорошою та доброю людиною!»

«Мій найкращий друг. Любий брате. Ти пішов з цього життя дуже рано… але ти назавжди залишишся у моєму серці та моїй пам’яті усміхненою, світлою людиною. Завжди справедливий, розсудливий, наповнений мудрістю не по роках. У найтемніші часи тільки ти дарував ту іскорку позитиву та світлих думок, що все буде добре, прорвемося. І з таким настроєм ти захищав нашу Батьківщину, наш спокій. Сподіваюсь, ти знайдеш спокій у вічному житті, наш Святий», — написала його двоюрідна сестра.

«Діма загинув, захищаючи нас від війни, яка несподівано прийшла в наш дім. Дякую, що ти був у нас, друже, нам буде дуже не вистачати тебе», — написала кума.

У Дмитра залишилися люблячі дружина, маленький син, брат, мати та батько. Він був гарним сім’янином, дуже чуйним сином, турботливим батьком та відданим чоловіком.

«Він був дуже чуйним сином, турботливим батьком та відданим чоловіком, котрий дуже любив свою дружину і сина. Його маленький хлопчик завжди пам’ятатиме, як тато катав його на паровозику, сидів із ним на мотоциклі або як дарував квіти мамі. Мені син завжди казав, яка я гарна і як сильно він мене любить», — розповідає мама Лілія. І додає, яка щира була посмішка у нього, як він посміхався — з такою любов’ю, що вона світилася в його очах. У тій посмішці було стільки тепла й ніжності, що її неможливо забути.

Його поховали на Алеї Героїв у рідному місті Краматорську. За свою мужність і відданість Україні він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня згідно з Указом Президента України № 35/2024.

Вічна слава Герою!

Це історія людини, яка любила життя, людей, свою країну.

Історія світлої душі, яка залишила після себе пам’ять, що не згасне.