Сініченко Юрій Валерійович

Народився 14 квітня 1994 року у затишному селі Микулинці. У цій мальовничій місцевості він зробив свої перші кроки, вимовив перші слова та вперше поглянув на небо. Його батьківська хата завжди була сповнена тепла.

З ранніх років Юрій вирізнявся активністю, дружелюбністю та невгамовною жагою до життя. Вже у школі проявляв себе як спортивний та наполегливий учень. Футбол був його найбільшою пристрастю. Він міг годинами ганяти м’яч – і в дощ, і в сніг, і в сутінках, коли вже майже не видно воріт. Хортинг також став для хлопця важливим етапом у становленні сили духу. Юрій неодноразово виборював призові місця у змаганнях, що приносило гордість його родині та шкільним друзям.

Після закінчення школи Юрій вступив до Вінницького міжрегіонального вищого професійного училища, здобув професію електромеханіка з ремонту техніки. Працьовитість та винахідливість зробили його справжнім майстром своєї справи. Але Юрій завжди знаходив час для друзів, рідних. Він допомагав сусідам, долучався до громадських справ. А ще юнакові подобалося смачно готувати. Його кулінарні таланти були відомі далеко за межами Микулинець. Побратими згадували, що жодна страва не була такою смачною, як та, яку готував Юрій.

У 2015 році Юрій Сініченко став на шлях військової служби. Його покликала Батьківщина – і він, не вагаючись, вступив до лав Збройних Сил України. Спершу це була строкова служба, але Юрій залишився на контрактній основі, адже відчував відповідальність за захист своєї землі. У 2018 – 2019 роках він брав участь у антитерористичній операції. Побратими з військової частини називали його лагідно: «Юрко» або «Малий». Він був не лише надійним солдатом, але й душею команди, здатним підтримати у найважчі моменти.

У 2022 році після початку широкомасштабного вторгнення, Юрій не міг залишатися осторонь. Він добровільно вирушив захищати рідну землю. Служив стрільцем у 120-й окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. У боях на Донеччині проявляв надзвичайну мужність і самовідданість. Проте війна нещадна навіть до найсильніших.

26 травня 2022 року Юрій отримав важке осколкове поранення голови. Попри всі зусилля лікарів у Дніпрі, Києві та Вінниці, Юрій так і не вийшов із коми. 8 вересня 2022 року його серце перестало битися.

Указом Президента України Юрій Сініченко був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». За свій внесок у боротьбу за свободу, він отримав медаль «Ветеран війни» та Подяку Президента України «За самовіддане служіння українському народові».

Указом Президента України: «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» - Юрій СІНІЧЕНКО нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Юрій був прикладом справжнього патріота. У рідному селі його пам’ятають як усміхненого хлопця в червоному одязі, який завжди тримав своє слово та ніс позитив. Його друзі, знали що кращого товариша годі шукати.

Юрій Сініченко залишив по собі світлий слід у серцях багатьох людей. Він був прекрасним братом, надійним другом, люблячим сином і справжнім Героєм України. Його поховали в рідному селі Микулинці.

З ініціативи командира та побратимів було запропоновано назвати вулицю, на якій він народився, зростав і проживав, його іменем, і громада одностайно підтримала цю пропозицію. На знак глибокої шани та вдячності вулицю названо на його честь — іменем Юрія Сініченка. Це символ нашої пам’яті, гордості та безмежної вдячності за його подвиг.

Спи спокійно, Юрко. Ти навчив нас вірити в добро, боротися за справедливість і любити свою Батьківщину. Твій подвиг і добре серце житимуть у наших серцях вічно.

Учениця 10 класу

КЗ «Микулинецький ліцей»